Сава Чалий та кропивницьке коріння його родоводу

Сава Чалий оспіваний народом: про нього складено думи, перекази, легенди. Пісня «Ой був у Січі старий козак Чалий», складена у XVIII столітті, за визначенням Михайла Грушевського, «надзвичайно поширилася по майже цілій Україні і зробила цього майже невідомого чоловіка звісною особою». Пісня уславляла Чалого нарівні з народними героями: Іваном Сірком, Богданом Хмельницьким, Максимом Кривоносом та іншими. Її поклали в основу своїх класичних творів історик і письменник Микола Костомаров, і наш видатний земляк Іван Карпенко-Карий. Проте мало хто знає, що коріння родоводу Сави Чалого знаходиться тут, на Кіровоградщині.

 

Легенди Савиного краю
Пісню «Ой, був у Січі старий козак на прізвище Чалий, вигодував сина Саву козакам на славу…» записав у 60-х роках ХІХ століття композитор Микола Лисенко на Полтавщині. Про автора і місце її створення, ясна річ, невідомо – на те вона й народна, тому існує чимало варіантів тексту. Журнал «Киевская старина» повідомляв, наприклад, у 1887 році, що старожили Херсонщини пам’ятають цю пісню і що один зі старих чоловіків Лозоватки Єлисаветградського повіту, Яків Біленко розповідав про те, як було вбито Саву Чалого.316
Співав про «легендарного і невловимого гайдамаку» і старезний дід у Сасівці Компаніївського району, виконували пісню і в Бобринці. Та найбільше славного народного лицаря оспівували на батьківщині його батька – у Кам’янечому.
Кам’янече – одне з найстаріших сіл не лише області, а південної України взагалі. Засноване воно, за переказами, козаком Уманського куреня на початку XVII століття на березі річки Кам’янечої, звідки й назва. З поселенням пов’язана славна сторінка нашої непростої історії. Одна з тих сторінок написана на гранітному пам’ятному знаку, встановленому у мальовничо-му гаю на околиці села біля садиби Михайла Піддубного. Саме його далекий пращур вважається засновником хутора Кам’янечого. Господар запевняє, що оселя, яка знаходиться на вулиці 200-річчя Коліївщини, стоїть на тому самому місці, де спорудив першу хату запорожець Піддубний. Вона й тепер має номер один.
А починається захоплююча екскурсія із садиби Спиридона Пухнатюка. Він – епоха у вивченні гайдамацького руху в нашому краї. Не один десяток років віддав пошукам матеріалів про народних героїв скромний учитель із Кам’янечого. Це завдяки його клопотанню та ентузіазму в селі встановлено згадуваний пам’ятний знак на честь двохсотлітнього ювілею Коліївщини, – так названо вулицю. Спиридон Юхимович розшукав урочище, вирите гайдамаками для схову своїх обозів та коней.
Окрема сторінка історії села пов’язана з пошуками матеріалів про Саву Чалого. Адже у Кам’янечому є гора, що з давніх-давен носить ім’я гайдамаки. Це зовсім не випадково і не фантазія патріотів села. Недалеко розташована Торговиця – село, що назавжди увійшло в історію України. Засновано воно у 1361 році, а наступного року поблизу села відбулася історична Синєводська битва, що закінчилася розгромом татаро-монгольських військ. Як свідчать історичні джерела, у Торговиці неодноразово перебував табір Івана Сірка, з нею пов’язана частина життя легендарного отамана та його мужнього джури Якова.
У сусідньому Кам’янечому саме жили батьки Якова, біля них він виріс, звідси втік до загону Сірка, що стояв у Торговиці. Біля Кам’янецької гори, порослої густющим лісом, формувався гай-дамацький загін його сина Сави, неподалік діяла кузня, в якій гайдамаки кували зброю, виготовляли необхідні речі. Залишки кузні та урочищ збереглися до наших днів у дуже спотвореному вигляді. Біля гори знаходилися склади, конов’язі. Тут гайдамаки Сави Чалого збиралися на раду, біля гори вперше зустрілися два легендарні ватажки – Сава Чалий та Гнат Голий. Вони наво-дили жах на ворогів своїми грізними несподіваними нападами.
І раптом Сава переходить на службу до шляхти. Причиною тому, як свідчать народ та перекази, стала закоханість Сави у польську красуню із родини Любомирських, володіння якої пролягали на прилеглих до села землях. Вина у зраді Чалого лежить і на Голому: він теж не був байдужим до польки і плів інтриги навколо «любовного трикутника». Утім, ні підтвердити, ні спростувати чутки не маємо змоги, бо такі речі документами на фіксуються.
Чимало жителів Кам’янечого брали безпосередню участь у гайдамацькому русі і перебували у загонах обох ватажків. Шляхом багаторічних пошуків Спиридон Пухнатюк знайшов немало земляків – учасників тих подій. Краєзнавець називає прізвища нащадків народних героїв: Панас Рубель-Гонтар, Андрій Майданник, Михайло Дзиґа, Дмитро Кривий.
Сучасним дослідникам історичної достовірності стосовно відтворення особи Сави Чалого, варто уважно вчитатися у його передсмертні слова, які вклав йому в уста Карпенко-Карий у своїй драмі. Його герой дорікає Гнатові й Грицькові: «Я лиш обороняв від кривди вашої ввесь край. Один проти другого ми у поле виступали, озброєні, мов лицарі на герць! Я смерть прийняв за рідний край». Можна по-різному трактувати сказане. Та при цьому варто зважати на умови, у яких створювався твір.
Скажімо, цензор, котрому передали п’єсу для вичитки, заборонив її друкувати і ставити на сцені, бо знайшов у тексті «вузькопатріотичні почуття». Готуючись до роботи над п’єсою, Іван Карпович спирався на міцну документальну основу, доповнюючи нестачу історичних даних фольклорним матеріалом. Автор мав, зокрема, накази Подільського губернатора за 1728-1740 роки. Вони не потрапили до рук жодному з істориків і невідомо, чи збереглися до наших днів.
Словом, переплетіння історичних фактів із неперевіреними легендами, друк яких теж не уникав царської цензури, розбавлення їх художнім вимислом, призвело до того, що виділити істину у крутій мішанині надзвичайно складно.
Однак у наш час її встановити спробував письменник Богдан Сушинський, видавши серію нарисів «Козацькі вожді України». Але за відсутності документальних аргументів автор надає перевагу власній письменницькій логіці.

 

Азовська слава отамана Чалого
У військовій діяльності царя Петра І під час московсько-турецької війни ключову роль відіграли, так звані, Азовські походи. Перший із них для московитів завершився ганебною поразкою. Петра такий хід подій не задовольнив, навіть ще більше розпалив. Протягом зими він збудував чималий морський флот, вклавши у нього усю державну казну, а також змусив гетьмана Мазепу залучити до другого походу козацький загін із 15 тисяч січовиків на чолі з кошовим отаманом Іваном Гусаком. Отаман, оцінивши обстановку, вдався до тактичного маневру. Основні сили свого війська він залишив у Січі, а загін з п’ятьма сотнями добірних козаків на «чайках» направив у море. Ватажком морського десанту призначив Якова Чалого.
Наприкінці квітня 1696 року самобутня ескадра Чалого зустріла у відкритому морі флот бусурманів і без вагань атакувала його. Турки не чекали такої зухвалості, до того ж не вважа-ли козацькі «чайки» гідними своїх грізних фрегатів. За що жорстоко поплатилися. Маневруючи вміло своїми вертлявими човниками, запорожці зчепилися з турками на абордаж. Підсумком бою стало захоплення козаками восьми турецьких суден, що йшли з хлібними припасами в Очаків, та ще дев’яти з різними товарами. Багатьох турків козаки потопили, ще більше полонили і доставили у Січ. За вдало проведений похід козаки Чалого отримали від гетьмана грошову винагороду, а з нею «поважну грамоту» Петра.
На цьому послуги запорожців московському цареві не скінчилися. На початку липня загін Якова Чалого разом із козаками іншого Якова-Мороза здійснили похід із Дніпровського лиману у Азовське море. Там розділилися на дві частини, одна – у складі 340 козаків на чолі з Чалим – рушила до міста Козлова (тепер Євпаторія). Не дійшовши п’яти верст до міста, Чалий залишив «чайки» біля берега і вийшов з ватагою на материк, де напав на татарські поселення, зруйнував їх і полонив 60 мусульман. При поверненні додому загін потрапив у оточення ворожої ескад-ри. Змушений висадитися на берег і сховатися у вільховому лісі. Але там на козаків напали з одного боку кримський хан, а з другого яничари. Січовики мужньо захищалися упродовж дня 27 серпня, але знесилені від нестачі води й фізичного виснаження вирішили здатися туркам. Чалий на помилування не надіявся, бо особисто вбив двох турків, а таке вони козакам не прощали. Його й справді вбили, решту взяли живими, щоб обміняти на мусульман.
Отже, відома точна дата загибелі Якова Чалого – 27 серпня 1696 року. На той час він мав від роду приблизно 45 років. Це значить, що народився він 1650 року у селі Кам’янечому, тепері-шнього Новоархангельського району Кіровоградської області.

 

Від покоління до покоління
Наступні продовжувачі роду Чалих нічим особливим не відзначилися – двері історії відчинені не для всіх. Представник п’ятого покоління вирішив традиції пращурів продовжити. Його доленосна зірка засяяла на ниві освіти і літератури, а також науки. Ось рядок із листа Тараса Шевченка до свояка Варфоломія: «Посилаю тобі письмо мого великого приятеля київського». А у листі до того самого приятеля Тарас звертається такими словами: «Любий мій і щирий земляче!». Власне, тим «любим і щирим» був Михайло Чалий – український педагог, культурно-освітній діяч, перший біограф Тараса Шевченка.
Михайло Чалий брав діяльну участь в організації похорону поета в Україні. За заслуги у галузі освіти педагог удостоєний ордена Станіслава другого ступеня та Володимира третього сту-пеня, що для людини його професії було рідкістю.
Є у біографії Михайла Чалого характерна деталь. Про нього писали, що «на світогляд хлопця мав великий вплив його дід, столітній старець, який добре пам’ятав боротьбу українських селян проти польського панства». Ця фраза багато про що свідчить.
Михайло Чалий народився 24 вересня 1816 року. Оскільки у нього був столітній дід, то він мав народитися у першій половині 18 століття, тобто міг бути братом, чи навіть сином Сави Чалого.
Із генеалогічного кореня Чалих проросло немало відомих і видатних людей, якими пишається Україна, а вони уславили її своїми ділами. У тому списку почесне місце посідають: Дмитро Чалий – український літературознавець, дослідник творчості Шевченка, Квітки-Основ’яненка та інших письменників; Богдан Чалий – поет, прозаїк, драматург, колишній редактор дитячого журналу «Барвінок»; Олександр Олександрович Чалий – український державний діяч, дипломат, юрист; Василь Чалий – віце-адмірал ВМФ СРСР; Валерій Чалий – сучасний український політичний експерт, заступник генерального директора Центру Разумкова.
І це лиш найвидатніші особи давньої української родини Чалих. А є ж немало тих, хто живе і творить загальну історію рідної землі. Усього у межах України фіксується близько семи десятків тих, хто носить прізвище Чалий (переважно чоловічого роду, глав сімейств). Багато людей мають похідні від прізвища: Чалики, Чалови… З того ж родоводу походять і Чаловани, Чаловські, Чалуненки, Чалигіни.
Наприклад, у самому Кіровограді телефонні довідники 80-х років фіксують шість абонентів з прізвищем Чалий і одного Чалова. А взагалі, за різними даними в обласному центрі проживає з півтори сотні членів родини Чалих.

 

Юрій Матівос