СПРАВЕДЛИВІСТЬ ЧИ ТОЛЕРАНТНІСТЬ? – Олена Білозерська

Після скандалу навколо дитячої книжки “Майя та її мами” скачала цю книжку і прочитала. І скажу я вам (хоча й розумію, що моя думка багатьох обурить): це неправильна і шкідлива книжка.

Для тих, хто не читав: розповідь іде від імені звичайної дівчинки Майї, приблизно десятирічної. Вона описує свій загалом дружний клас, у якому в кожної дитини є якась особливість: хтось був зачатий у пробірці від сперми донора, у когось є тільки мама, бо батько зник під час війни на Донбасі, а в когось батька і не було, у когось тато і дві мами (перша – рідна, друга мачуха), когось виховує бабуся, бо обоє батьків на заробітках, у когось батьки позбавлені батьківських прав, хтось є всиновленою дитиною, хтось проводить тиждень у батька, тиждень у мами і її друга, а сама Майя росте в родині двох лесбійок, а батько її невідомий донор. Також ці діти різних національностей, дехто має певні особливості у зовнішності. І в них є мудра і добра вчителька пані Юлія, яка навчила їх не сміятися один з одного, бо кожна дитина заслуговує любові, і кожна сім’я – це сім’я, якщо в ній панує любов.

Від цієї книжки так і тхне оцією абсолютною толерантністю всіх до всього за рахунок всього і всіх, нав’язуваної нам західним світом. Щоб ви розуміли – я абсолютно не сприймаю модель суспільства, у якому жінка без дозволу чоловіка не може з дому вийти – не те, що влаштуватися на роботу чи кермувати автівкою. І так само не сприймаю модель суспільства, у якому діти можуть скаржитись на батьків у поліцію, а явно психічно хворих людей не можна лікувати без їхньої згоди.

Будь-яка боротьба за права скривджених і знедолених на початках є дуже прогресивним явищем. Колись робітники жили в підвалах і бараках, працювали по 18 годин на добу, а в разі смерті чи тимчасової непрацездатності робітника його родина залишалася без засобів для існування. Це був капіталістичний бєспрєдєл, і для боротьби з ним з’явилися ліві рухи. До чого призвів їхній розвиток – усі мали “щастя” спостерігати протягом цілих 70 років.

Те саме з боротьбою за права жінок. Колись жінки не мали права голосу і взагалі не вважалися за людей, і з цим треба було боротися. Але продовження цієї боротьби ось-ось призведе до повного розвалу інституту сім’ї.

У всьому повинна бути золота середина. Не можна, наприклад, забороняти жінкам воювати і служити в армії, але й не можна вимагати, щоб половину особового складу збройних сил складали жінки. А до цього скоро може дійти.

Те, що зараз прийнято називати толерантністю – це вже перебір, ой, перебір. Що йде за цим перебором – знаємо з історії: приходять варвари, у словнику яких немає таких слів, як “демократія”, “толерантність” і “свобода слова”, і вирізають все і всіх, і настає пітьма.
Я не хочу, щоб моїм майбутнім дітям нав’язували ТАКУ толерантність.

Повертаючись до книжки про Майю – мені вдалося сформулювати, що саме з нею не так.
У цій книжці відбулася ПІДМІНА ПОНЯТЬ: під виглядом турботи про дітей, про їхнє щастя і всебічний розвиток майбутньому поколінню нав’язується думка, що речі, шкідливі для інтересів держави і нації, є абсолютно нормальними, а тОму, що завжди вважалося нормою, сьогодні місце десь у заповіднику.

До цієї книги так і проситься продовження: “А в Миколки є тато, мама і дві сестрички. Миколчин тато заробляє гроші, а мама – домогосподарка, Миколку всі дражнять, і йому дуже-дуже соромно”.

Ви скажете: “А як же бути з любов’ю, на яку заслуговує абсолютно кожна дитина, незалежно від…?”

Так ось. Ми всі або самі є батьками, або добре пам’ятаємо власне дитинство. Практично в кожному класі були хлопчик або дівчинка, яких цькували однокласники. За що – абсолютно неважливо, діти жорстокі і цькуватимуть кожного, хто чимсь відрізняється від більшості. Можливо, він рудий. А може, “очкарик”. А може, мулат. А може, в нього неповна сім’я. Дітям це пофіг, їм аби цькувати.

Чи є така ситуація нормальною?
Звичайно, ні. Від цькування в дитинстві у людей на все життя залишаються такі комплекси, що ой. Хтось може вирости зашуганим повним невдахою, а хтось – маніяком-садистом.

І мудра, добра вчителька пані Юлія мусила б пояснювати дітям наступне: що НІКОГО, А ОСОБЛИВО ДИТИНУ, НЕ МОЖНА ЦЬКУВАТИ ЗА ТЕ, ЩО ВІД ЦІЄЇ ЛЮДИНИ НЕ ЗАЛЕЖИТЬ. Дитина не обирає, у якій родині їй народитися. Вона не може обирати батьків, національність, колір очей, родину, у якій їй жити, не може (принаймні, самостійно) позбутися фізичних вад, якщо вони в неї є, і так далі.
А за те, в чому людина не винна, за те, що вона не в силах змінити, її не можна піддавати осуду.

Цю нехитру істину здатні усвідомити навіть п’ятирічні. А замість неї нам нав’язують… Щоб не образити нікого за національною чи гендерною ознакою, наведу приклад із сфери здоров’я. Припустимо, у хлопчика поганий зір, він носить окуляри з товстими лінзами. Чи можна дозволяти однокласникам цькувати цього хлопчика? Звичайно, ні. Дітям треба пояснити: “Петрик не винен, що в нього поганий зір, те саме могло статися з будь-ким із вас, ви б хотіли, щоб з вас так сміялися? Він погано бачить, зате він краще за всіх вміє те-то й те-то”. Замість цього у книжці, образно кажучи, дітей переконують, що поганий зір не хвороба, а різновид норми.

Панове дитячі письменники, а напишіть хтось хорошу, правильну дитячу книжку на цю тему. Яка б відучала дітей ображати тих, хто на них не схожий, і при цьому не нав’язувала б майбутньому поколінню чужі шкідливі цінності.

Олена Білозерська