Володимир Півень: ТА, ЩО У МЕЙНСТРІМІ

(про гротескове малярство Олени Клочко)
Йтиметься про мисткиню, яка реально перебуває в авангарді творчих пошуків, тобто у т.зв. мейнстрімі (від англ. main – головний, провідний; stream – течія). Її твори, поза сумнівом, мають асоціативний зв’язок із експериментальними витворами радянського андеґраунду 60-х – 80-х рр. ХХ ст., а також – «післямодерним» (Ольга Седакова) стилістичним потоком західноєвропейського малярства початку минулого сторіччя.
Чи «зачіпає» це сучасного українського «споживача естетичного продукту»? Так. Активну й небайдужу частину нашої молоді образотворчість Олени Клочко притягує. Чим і через що? Передусім через те, що стилістично й енергетично її твори – суголосні часові, в котрому панує напруга, тривога, розпач, невпевненість у завтрашньому дні тощо. Українці як народ пострадянського простору, у більшості прагне мирного, цивілізованого і культурного життя, доброботу, гармонії в громадському й особистому житті тощо. А цього немає. Немає з причин здебільшого об’єктивних.
Майстри пензля, як і інша мистецька інтелігенція, громадськість, перебуваючи в цій аурі незадоволення, – і низьким рівнем життя, і невизначеністю націокультурного спрямування, і затяжними воєнними діями на Сході, розв’язаними керівництвом «братньої» країни, – шукають відповідні засоби самовираження. Відтак ці надчутливі люди, спостерігаючи, як «обкурене сонце заходить за рубікон…» (Уляна Галич), звертаються до віками випробуваного засобу образотворення – гротеску.
«Гротеском називають такий художній образ, в якому свідомо порушуються норми життєвої правдоподібності,… ті чи інші сторони зображуваного змальовуються у фантастично-перебільшеному, загостреному вигляді. (…) …Гротеск доводить умовність і невідповідність чуттєвого образу дійсності до майже повної нісенітниці, якщо дивитися з точки зору об’єктивної логіки…» (Олександр Галич та ін.).
Які ж вони, ці мейнстрімно-гротескові зображення мисткині з Бахмута Олени Клочко? Передусім – експресивні й рерайтинґові. Тобто такі, що яскраво виражають задум й водночас інтерпретують накопичені в пам’яті графіті-зображення.
Такі припущення мають реальне підґрунтя: 1) провокативне сполучення суперечливих колірних плям, що «рвуть око»; 2) ремінісцентні варіації зображень відомих майстрів муральних графіті; і 3) наявність майже у всіх творах серії «Вродливицітазвірюка» одного й того самого атрибуту в руках жінок-художниць – аерозольного розприскувача фарби як мистецької зброї.
Зображення зазначеної серії поділяються на два різновиди: «Military pokemon» («Мілітарний покемон») і «Beautiesandbeast» («Вродливицітазвірюка»). Авторські назви чітко відображають теперішню дійсність: перші – переосмислення образу Покемона («кишеньковий монстр» – медіафраншиза Сатосі Тадзірі) як страшилки, що «не працює» (у трьох варіантах мудра жінка відверто висміює це опудало в камуфляжі), а решта – авторське самовираження небайдужості й відпорності сучасних художниць (певно, різних іпостасей самої авторки), яким протистоїть зубаста «звірюка» об’єктивних обставин… Глядачеві буде цікаво, переходячи від твору до твору, зауважити поступове долання мисткинею цього ікласто-пазурястого створіння, що зрештою приведе її до перемоги.

Отже, перед тим, як відвідати виставкову експозицію «Beautiesandbeast» Олени Клочко, глядачеві слід налаштуватися на сприйняття не прямих, а переносних значень зображальних елементів, що являють образотворчі знаки-символи, суголосні духові нашого часу й відповідні як геополітичним, так і морально-етичним реаліям сьогодення.Володимир Півень