Війна на Донбасі: хто має сплатити українські збитки?

У боргах як у шовках” – так можна описати сучасний етап української кредитної історії.

Минулого тижня Україна виплатила Міжнародному валютному фонду близько 368 мільйонів доларів боргових зобов’язань.

А за прогнозами Мінфіну в найближчі три роки ми маємо сплатити за зовнішнім боргом понад 425 мільярдів гривень (99 мільярдів у 2018 році, 151 мільярд у 2019-му і 175,2 мільярдів у 2020-му – прогнозні платежі з погашення й обслуговування зовнішнього державного боргу на 2018-2020 роки).

Погодьтесь, ненайкращі перспективи для країни за сучасних економічних і соціально-політичних умов.

Кредитна голка, на яку “підсіла” Україна, змушує нас звертатися за фінансовою допомогою до всього світу. Але чи є державницькою така стратегія міжнародних фінансових відносин? Чи маємо ми стояти з “протягнутою рукою” перед усім світом? Нам здається, що ні.

Ми маємо зосередити свою увагу на країнах-підписантах Будапештського меморандуму. Причому на всіх. І ось чому.

Очевидним є те, що скрутне економічне становище, у якому Україна опинилася з 2014 року, здебільшого спричинене військовою агресією РФ на Донбасі. Проте не настільки очевидним є те, що це – наслідок невиконання Будапештського меморандум країнами, які його підписали.

Нагадаємо, що в листопаді 1994 року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року і 5 грудня підписала Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (Будапештський меморандум).

Взамін на відмову України від ядерної зброї США, РФ і Велика Британія зобов’язались утримуватися від економічного тиску і загрози використання сили проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України.

Ці країни також підтвердили свої зобов’язання домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН з метою надання допомоги Україні в разі, якщо вона стане жертвою акту агресії.

Анексія Криму і чотири роки війни на Донбасі беззаперечно свідчать, що не лише РФ, але й США і Велика Британія не дотрималися своїх зобов’язань. Особливо бентежить те, що ця ситуація і досі не має юридичних наслідків у вигляді настання юридичної відповідальності.

Що ж за таких умов має робити Україна для захисту себе на міжнародній арені?

По-перше, відновлювати потенціал ядерної зброї, демонструючи тим самим послідовну реакцію на невиконання зобов’язань країн-підписантів Будапештського меморандуму.

Якою б зухвалою і технологічно необґрунтованою не здалася б ця пропозиція на перший погляд, вона дає відповіді на багато питань. Зокрема, формує розуміння, чому США, Велика Британія, Франція, КНР, Індія й досі зберігають ядерну зброю і чому РФ не наважується на відкриті воєнні дії проти цих країн.

По-друге, заявити претензії Україною ВСІМ країнам-підписантам Будапештського меморандуму, що мають нести солідарну відповідальність за невиконання своїх зобов’язань. Для цього Україна має всі правові підстави.

Принцип солідарної відповідальності відомий всім національним правовим системам і закріплений у міжнародному праві.

Стаття 47 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН №56/83 “Відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння” встановлює: якщо декілька держав несуть відповідальність за одне й те саме міжнародно-протиправне діяння – кожну з цих держав можна притягнути до відповідальності у зв’язку з цим діянням.

Яку відповідальність мали б понести країни-підписанти, що не виконали зобов’язань за Будапештським меморандумом? Відповідь знаходимо в цій же резолюції.

Російська агресія проти України на Донбасі підпадає під визначення міжнародно-протиправного діяння, закріпленого у статті 2 цього документу. Військова агресія є порушенням міжнародно-правового обов’язку (зокрема, обов’язку про ненапад), що закріплений і в Будапештському меморандумі, і в статуті ООН.

До того ж, під визначення порушників міжнародно-правових зобов’язань потрапляють усі гаранти безпеки України за Будапештським меморандумом:

РФ (протиправними будуть діяння як її органів, які схвалили анексію Криму, так і Л/ДНР, які ведуть війну на Донбасі фактично за її вказівкою та під її контролем);

– а також США і Велика Британія (протиправною є бездіяльність їхніх вищих органів та посадових осіб щодо припинення вчинюваних РФ порушень).

Як зміст відповідальності за порушення резолюція передбачає припинення і неповторення протиправного діяння, а також відшкодування країною-порушником завданих збитків. Формами відшкодування, у свою чергу, є реституція, компенсація і сатисфакція.

Реституція передбачає відновлення стану речей до вчинення протиправного діяння – отже, має йтися про повернення Україні територій АРК і Донбасу РФ під відповідною модерацією цього процесу країнами-гарантами – США і Великою Британією.

Компенсація передбачає відшкодування фінансових збитків, завданих протиправним діянням. У цьому зв’язку, наразі Україна має висувати вимоги не на отримання міжнародних кредитів чи гуманітарної допомоги, а на беззворотну безвідсоткову фінансову компенсацію від РФ, США і Великої Британії за збитки, завдані війною.

Наявність визначеного зовнішнього державного боргу України дозволяє провести “залік” зустрічних вимог з урядами цих країн і міжнародними фінансовими організаціями, до яких вони мають безпосередній стосунок. Це позбавить Україну від перспективи загострення економічної кризи в майбутньому.

Окрім цього, має йтись і про солідарну сатисфакцію країн-підписантів Будапештського меморандуму – тобто визнання порушення міжнародно-правового обов’язку і висловлення співчуття. Звісно, варто бути реалістами і розуміти, що резолюція ООН має лише рекомендаційний характер.

Але, по-перше, всі члени ООН можуть використовувати і посилатися на резолюції ООН у міжнародній судовій практиці.

По-друге ж, викладена в цій резолюції правова позиція має стати безумовним поштовхом для України в проведенні активної зовнішньої політики в перемовинах з міжнародними організаціями.

У міжнародному праві сьогодні відсутній нормативний механізм, який чітко визначає компенсаторну функцію щодо відповідальності держави за міжнародно-протиправні діяння.

Але чому б Україні не стати “піонером” цих правових ініціатив? Українська влада має вносити ці пропозиції на міжнародному рівні, лобіюючи їхнє ухвалення і дотримання як на рівні Ради Безпеки ООН, так і на рівні ПАРЄ.

В іншому випадку слід констатувати, що ООН як організація з підтримки міжнародного миру не відповідає безпековим викликам сучасного світу. Про це свідчить не лише неспроможність ефективно вплинути на ситуацію в Україні, але й розв’язати конфлікти в гарячих точках світу, приміром, у Сирії.

Наразі очевидно, що на міжнародній арені Україна має захищати себе активно, пропонуючи світу правові компенсаторні механізми відповідальності за міждержавно-протиправні діяння.

Вважаємо, що наведені вище аргументи можуть бути використані очільниками української влади в перемовинах з керівництвом держав-підписантів Будапештського меморандуму і представниками міжнародних організацій задля, врешті-решт, ефективного захисту національних інтересів України.

Юрій Георгієвський, доктор юридичних наук, голова Координаційної ради ГО “ЕкспертиЗА Реформ”