Музей Хреста: перша п’ятирічка

П’ять років тому на Дніпропетровщині відкрився публічний доступ до першого й найбільшого в Україні та Східній Європі зібрання одного із найвизначніших символів християнської віри. Що змінилося за цей час?

Про створення окремого музею Віктор Векленко спочатку й не думав. Якщо натрапляв на знайдені різного роду шукачами цікаві натільні хрестики – купував їх. І поступово ця колекція, зібрана для наукової роботи, нараховувала вже кілька сотень предметів. Також були резонансні виставки – в Дніпропетровському історичному музеї, на міжнародних виставках «Ювелір-Експо» у Києві. Вже на той час власна колекція Віктора Олексійовича перевершувала більшість зібрань українських музеїв. Вчений розумів, що тримати її замкненою (чи в себе вдома, чи в запасниках якогось музею, котрий виставляє її вряди-годи) – то є гріх. Й вирішив створити окрему тематичну установу, де люди могли би бачити ці експонати постійно, запропонувавши міській владі тодішнього Дніпропетровська передати їх місту, але за умови створення музею.

«Та це ж треба шукати приміщення, утримувати штат, сплачувати за комуналку, охорону, а грошей – катма», – жалілися місцеві чиновники у відповідь на пропозицію вченого, аби влада мегаполіса узяла на себе створення першого і єдиного в Україні й на всьому пострадянському просторі Музею Хреста. Радили шукати інвесторів та створювати приватну експозицію.

2013 року доля звела Віктора Векленка з директором етноцентру «Козацький хутір «Галушківка» (це поблизу всесвітньовідомої своїми розписами Петриківки) Володимиром Виборним. Тому ідея відразу ж сподобалася, і він запропонував історикові під музей одне зі своїх приміщень. І вже на Покрову того ж року Музей Хреста зустрів свої перших відвідувачів.

Сьогодні в Музеї Хреста понад 4 тисячі експонатів (до тисячі розміщено на вітринах, близько 3 тисяч демонструються на різноманітних виставках у Дніпрі та по Україні, решта перебуває у фондах). Більшої експозиції подібних предметів в Україні немає. Найстаріші експонати – вироби Х-ХІ століть. Найбільше виробів з бронзи, багато срібних. Є також чимало хрестів з дерева, кераміки, скла, є навіть кілька кістяних. Православні, греко-католицькі й римо-католицькі. Візантійські й києворуські, українські й російські, запорозькі, слобожанські й гуцульські. В експозиції представлена практично уся наша держава: від Криму до Чернігова, від Закарпаття до Луганщини – загалом на сьогодні з 22 областей України.

– Ось ці півтори сотні натільних хрестиків було знайдено людьми, які бігали з металодетекторами в 2000-2004 роках по Самарському району, що на краймісті тодішнього Дніпропетровська, – показує Віктор Векленко. – Чолов’яги також зізнавалися, що в них ще є «звідтіля» російські та європейські монети часів від Івана Грозного до Петра І. Ті знахідки, за словами вченого, свідчать, що наприкінці XVІI століття в лівобережній частині нинішнього Дніпропетровська (до 1926 року – Катеринослава) вже існувало велике поселення міського типу – Новобогородицька фортеця, навколо якої розташовувалися численні житла вихідців з Гетьманщини. Пізніше, у XVІIІ це укріплення відоме під назвою Старосамарський ретраншемент. Тобто саме там, де пізніше було засновано Катеринослав Кільченський.

– Тобто спростовується міф, начебто історія мого рідного міста почалася лише 1776 року – з дати його заснування за велінням російської імператриці Катерини ІІ, – говорить фундатор Музею Хреста. «Лівобережна» частина історії має починатися з кінця XVІI століття і бути пов’язаною, в тому числі, з іменем гетьмана Мазепи. «Правобережна» – це Новий Кодак і Половиця.

Експонати Музею Хреста також ламають інші усталені стереотипи. Наприклад, в уяві багатьох з українців ще донедавна (а для декого – й донині) Донецька і Луганська області бачаться, перш за все, краєм шахт і заводів. Але натільні хрестики XVII-XVIII століть, знайдені там, красномовно вказують на те, що історія цих земель тісно пов’язана з запорозькими козаками й вихідцями із Гетьманщини і Слобожанщини. Є що розвінчувати вченому й стосовно Західної України. Адже мало хто знає, що у XVII-XVIII століттях на всіх без винятку вкраїнських землях переважна більшість натільних хрестиків була виключно православною, в тому числі й у греко-католиків. І натільні та нагрудні хрести західних земель – переважно класичні православні. А ще Віктор Векленко, й гадки не маючи влізати в політику, своїми аргументованими висновками розвіяв черговий міф, паралельно увівши до наукового вжитку ще один новий термін – «барочні хрести» XVII-XVIII століть (наймасовіші з подібних знахідок того періоду). Раніше, за часів СРСР, й нині в Росії ставрографи вперто приписували й приписують їх старовірам. Тим самим затверджуючи вигадку, нібито за часів правління Катерини ІІ значна частина українських лівобережних земель стояла пусткою. Кремлівські ідеологи через істориків проводили в маси таку думку: якщо на цій території знаходять величезну кількість «старовірських» хрестів, значить, тут в ті часи мешкало багато старовірів, тобто етнічних росіян.

– Однак представленими в Музеї Хреста експонатами наочно доведена хибність цієї теорії, – заявляє Віктор Векленко. – Ці хрести належали таки українцям, вірніше – українкам, хоча і могли бути виготовлені в старовірських майстернях другої половини XVIII століття. Місцеве населення придбавало їх через звичність і традиційність їхніх форм – наближених до українського «барокового» стилю. Були хрестики такого типу і чоловічі. Це аналогічно такому: якщо я ношу китайські кросівки – це ж не означає, що я китаєць (посміхається). Але якщо серйозно, то такі хрестики «покривають» всю територію українських етнічних земель XVII-XІХ віків, в тому числі Білгородщину, Курщину, Ростовщину, а також Воронезьку область! Мало того, навіть російські ливарники-старовіри частину таких хрестиків певного розміру, як «чоловічі», так і жіночі, називали хрестами козацькими.

Вивчаючи матеріали, що склали основу експозиції Музею Хреста, Віктор Векленко зробив відкриття. Дніпровський вчений вирізнив й класифікував ув окремий тип натільні хрести запорозьких козаків. – У XVIII столітті церква зрадила свого патрона і годувальника гетьмана Мазепу і Запорозьку Січ, – розповідає вчений, – а разом з ними – і православні єпархії українського заходу, кинувши їх напризволяще. Після повернення січовиків з еміграції в стосунках українського народу із церквою і державою нібито нічого й не змінилося. Але на внутрішньому рівні певні зрушення таки відбулися – в багатьох регіонах люди бажали хоч якось дистанціюватися від фальшу державницького культу. Й задавали у цьому тон запорозькі козаки. Саме вони у середині XVIII століття почали робити натільні хрестики власноруч: з бронзової чи срібної пластини вирізався чи вирубувався хрест і прикрашався карбуванням. Цей унікальний тип хрестів проіснував до середини XIX століття (а в різних варіаціях – й до середини ХХ-го!), зараз їх знаходять, передусім на Дніпропетровщині, а також на суміжних територіях – на Харківщині й Полтавщині, на Донеччині й Чернігівщині. З легкої руки Віктора Векленка термін «запорозькі хрести» нині вже загально визнаний. Ним послуговуються, уводять до наукового обігу фахівці найавторитетніших установ, що займаються ставрографією. До речі, в тому числі і в Росії – вчені Центрального музею давньоруської культурі й мистецтв ім. Андрія Рубльова у Москві, Російського етнографічного музею в Санкт-Петербурзі тощо. – Характерні ознаки саме запорозького хреста – його вирізано чи вирубано з металевої пластини, він має чеканку й розширення балок від центра до краю, – пояснює Віктор Векленко, – закінчення переважно трикутні, але є й тризубі, є кілька інших варіантів. А ще вченим визначені українські хрести Полісся, Черкащини, варіанти слобожанських хрестів. Є напрацювання по Волині й Поділлю.

За склом вітрин, розміщених по стінах чергового виставкового майданчика, зустрічаємо й абсолютно неймовірні речі – що розбивають стереотипні погляди і на саме християнство. Фундатор музею показує латунні хрестики кінця ХІХ – початку ХХ століття з абрисом жіночої фігурки – дохристиянським символом Великої Матері. Є в експозиції ще одне незрозуміле диво – величенький дерев’яний хрест із… свастикою! – Його прототип я зустрів у Коломиї, в тамтешнім музеї, – пригадує Віктор Векленко. – Це солярний символ. Так, не дивуйтеся – деякі елементи язичництва в ранньохристиянських матеріалах дійсно були присутніми. А в нас у Західній Україні, як бачите, такі елементи збереглися ще й у другому тисячолітті від Різдва Христова. Вчений довго шукав майстра, який би зміг створити точну копію цього незвичайного «культового предмету». Потім знову проблема: зворотній бік цього хреста ніхто не бачив, тому що він лежить під склом. Й навіть «заради науки» відкривати її не дозволили. – Але мені поталанило: я знайшов книжку початку 1930-х років, видану у Львові, де було розміщено світлину його зворотного боку, – каже вчений.

А ще в колекціях Музею Хреста є три комплекси саморобних гуцульських прикрас. В одному з них два хрестики зі свастиками – невеличкі латунні, виготовлені десь у Західній Україні наприкінці ХІХ-го – на початку ХХ століття. Ще в одному комплексі на центральному латунному хрестику тією ж технікою викарбовано… тризуб! – Бозна, що мав на увазі його автор, – пожимає вчений плечима. – Чи то українську символіку, чи князя Володимира… Найголовніше ж те, що частина хрестів цих комплексів мають жіночі обриси. Чи не є це натяком на Велику Матір? Або на місце жінки в українському суспільстві? Й додає: мовляв, що там дивуватися, коли навіть на Дніпропетровщині було знайдено кістяний хрест XVII-XVIII століття «кельтського типу» – із колом посередині! Ще один хрест-загадка – з якоюсь незрозумілою двійкою й літерою на верхній балці. Що б то могло бути, не можуть сказати зараз ні вчені, ні священики.

 

На завершення екскурсії Музеєм Хреста запитуємо в його фундатора: чи є в українському минулому «підказки»- аналогії для нас нинішніх – як нам жити сьогодні, що робити, як себе боронити?

– Якщо враховувати матеріали Музею Хреста, які показують, що раніше ми усі тут, в Україні, якось уживалися між собою, висновок – треба бути толерантнішими один до одного. Але ж – до певної межі. Треба негайно починати роботу над створенням нової ідеології нової України. Бо має бути виголошений кодекс правил, за якими будуватимуться освіта, виховання, взаємини у суспільстві. В цьому кодексі також мають бути прописані й тези про необхідність захисту нашого варіанту цивілізації. Події 2014 року показали, що наш історичний споконвічний ворог не змінився, що він таким і залишився. І тому, на жаль, добро (тобто ми і західний світ) має бути з кулаками. З цих позицій Музей Хреста й вибудовує свої плани. Завдяки надзвичайно вагомій підтримці програм міського голови Дніпра Бориса Філатова, зокрема і передусім – «Культурна столиця», – функціонує постійно діюча виставка зі змінними експозиціями для літніх людей в їхньому таборі оздоровлення й відпочинку. 2018 рік – великі виставки Музею Хреста побачили Новомосковськ і Красноград, Полтава і Черкаси, Переяслав і Запоріжжя. Днями відкривається велика виставка в Національному Заповіднику «Софія Київська» – «Християнська спадщина нашої землі: Північ»…

Наприкінці минулого року в зверненні до очільників Дніпра Віктор Векленко запропонував передати свої колекції місту за умови створення міського етнографічного музею. Спочатку пропозиція була активно підтримана, навіть створено «на папері» міське комунальне підприємство. Ентузіасти-професіонали розробили попередню документальну базу, стратегію розвитку, розпочали готувати експонати для передавання, але потім все з незрозумілих причин затихло. Вірогідно, що місту українське не дуже й потрібне.

– Ми «воюємо» на нашому ідеологічному «фронті» загальної війни проти ворога внутрішнього і зовнішнього, – підсумовує музейник-ставрограф. – І якщо наші можливості потрібні та будуть використані – вважаю, це буде добре для спільної справи. Якщо ж це не потрібно – будемо повертатися до перемовин з іншими регіонами про переїзд Музею Хреста туди. Сподіваюсь, що найближчим часом це питання буде вирішене остаточно в той чи інший бік. Ми завжди відкриті для пропозицій…

Хоча в світлі того, що зараз відбувається з вибором очільника Дніпропетровського національного історичного музею, може, так і краще. Бо так само могли вчинити і зі мною – отримавши мої колекції, через якийсь час не подовжити контракт або влаштувати такий же сумнівний конкурс. Побачимо.

Павло Дінець