Переяслав-Шевченківський «Заповіт»

 

25 грудня 1845 року Тарас Шевченко написав свій знаменитий вірш «Заповіт». Про ті події, які передували написанню цього вірша, моя розповідь.

Є у Переяслав-Хмельницькому, що на Київщині, місце, тісно пов”язане з ім”ям Шевченка. Сюди їдуть звідусіль, щоб вклонитися Великому Кобзареві, і старі, і малі.

Місце це – будинок, де жив приятель Тараса Григоровича лікар Андрій Козачковський. У нього поет не раз зупинився під час мандрівок на Україну в 1845 та 1859 роках. Андрій Козачковський лікував поета, коли той був хворий, удвох вони їздили на ярмарок, ловили рибу на Дніпрі, мандрували околицями й селами Полтавської та Київської губерній (сам Переяслав тоді був повітовим містом Полтавської губернії). У Переяславі написав Шевченко поеми «Наймичка» та «Кавказ», поетичну посвяту Шафарикові до поеми «Єретик», вірш «Заповіт». Намалював кілька краєвидів…

 

Він так любив – хай спека, хуга

        Чи грому першого розкати –

        У переяславського друга

        У Вюнищах погостювати.

 

        Ходив з рибалками бувало

        Дніпровську воду сколихнути,

        Щоб зачерпнуть пісень немало

        І сили – з глибини Славути.

 

        І над дніпровою сагою

        Він пісню вів крізь дні похмурі,

        І сам, як явір над водою,

        Схилився у людській зажурі.

 

        Зустрів морозяного ранку

        Дівча в благенькій одежині,

        Малу заплакану Мар”янку, –

        І поклонився сиротині.

 

        І обігрів своїм привітом

        Ту чорнобриву, карооку,

        Що розквітає маком-цвітом

        У найлютішу пору року:

 

        – Зовянь, як цвіт у холодину,

        Ще не розвившися… ніж мушу

Водить   по    наймах   в      літню     днину
Чи покриткою в зимню стужу.

        Яку судьбі придумать кару?

        Як вилить слово бунтівниче?!

 

        … І кличе він повстанців з Яру

        З Холодного – всім серцем кличе.

 

Борислав Степанюк  «В селі під Переяславом»

       

        Вже осінь поле оголила,

        Вже мовби напнуті вітри

        Розправили похмурі крила…

        Вже осінь поле оголила,

        Та не заповнила двори.

 

        В іржавім листі ледь сіріє

        Похила хатка кріпака…

        А сонце, сонце, що не гріє,

        В іржавім листі ледве тліє

        І, не дотлівши, геть зника.

 

        В багрянці заходу карета

        Ген битим шляхом поспіша –

        Це хворого везуть поета…

        В багрянці заходу карета,

        В крові поетова душа.

 

        Скоріше пробігай, дорого,

        Що простяглась з Яготина

        До Переяслава старого…

        Скоріше пробігай, дорого, –

        І Переяслав вирина.

 

        Вже Альта блиснула водою,

        Лежить, мов шабля козака

        В червоних плямах після бою.

        Вже Альта блиснула водою,

        В сльозі відбилась візника.

 

        Вже дзвін роня вечірні звуки,

        Вже промінець останній згас…

        І Козачковському на руки,

        Під дзвону вечорові звуки,

        В знемозі хилиться Тарас.

 

         Борислав Степанюк  «Шевченко в Переяславі»

 

Близилася зима, треба було до снігу справити наказ комісії. Старезне місто Переяслав ставало Шевченкові пунктом, де мусив він попрацювати для комісії; а тут було коло чого працювати. І от в жовтні бачимо Шевченка в Переяславі. Сюди він приїхав, певне, з початку другої половини жовтня, бо 16-го він був ще у Лукіяновича в Маріїнському і тут написав поему «Невольник». В Переяслав він приїхав трохи хворий. Козачковський гоїв його.

Творчий настрій його не покидав і тут. Писав тепер усе великі речі. У Переяславі протягом кількох днів народилася «Наймичка», також посланіє Шафарикові й повна прометейської революційності ода «Кавказ», у якій під враженням смерти друга, що йому «не за Україну, а за її ката довелось пролити кров добру, не чорну», вилив Шевченко всю свою ненависть до Росії, а гнобленим нею народам кинув клич: «Борітеся – поборете!». Козачковський був свідком того, що Шевченко писав ці речі з надзвичайною легкістю – наче жартома: не тільки слухав при цьому розмови присутніх, а й сам брав  у них участь.

У грудні переїхав до близьких од Переяслава В”юнищ – хутора, що належав симпатичним йому поміщикам Самойловим. У В”юнищах 14 грудня написав він своє геніальне «Дружнєє посланіє і мертвим, і живим, і ненародженим землякам», а слідом за ним – «Холодний Яр», переспіви десятьох Давидових псалмів та поезії «Маленькій Мар»яні», «Минають дні…» і «Три літа». Ще 22 грудня був тут, але Різдво зустрів у Переяславі, вже тяжко хворий: 25 грудня  1845  року написав там свій «Заповіт».

 

Оповива кімнату сонна тиша,

вже догорає воскова свіча…

А він натхненно пише, пише, пише,

і жар надії жевріє в очах.

Якщо помру – на кручі поховайте,

там, де Дніпро і далеч степова,

Кайдани рвіть, громадою ставайте…

Шукаючи, відточує слова.

А за вікном тривожний шелест віт,

дрімають переяславські хатини,

не спиться Кобзареві України…

 

            Дмитро ЛУЦЕНКО  «Заповіт»

 

Безперечно, ґенезою цього твору було передчуття ще тяжчої хвороби, а може й її початки: Шевченко невдовзі заслаб на тиф.

Час перебування в Переяславі він віддав переважно змальованню видів з переяславської старовини. Разу якогось з Козачковським вони їздили в село Андруші, де у Козачковського було дворище і він заводив там сад. Краса місцевості, гостинність і щирість Андрія Козачковського так глибоко запали в душу Шевченка, що він не забув їх і через десять років. В листі до Козачковського, писаному 14 квітня р. 1854, поет, згадавши про Андруші, пише: «Друже мій милостивий! Як получиш оце не хитростне посланіє, вибери хороший, погожий день, да повели запрягти у бричку коней, та візьми посади коло себе жіночку свою і діточок своїх невеличких, та поїдьте собі з богом в Андруші, та погуляйте гарненько в архієрейському гаю; та, гуляючи попід дубами та попід вербами, згадай той день, як колись ми з тобою в Андрушах гуляли. Мені тепер здається, що й раю кращого в світі не було, як ті Андруші; а вам там так, може, остило на світ дивитися і на сині Трахтемирівські гори. Боже мій! Господи єдиний! Чи гляну я на ті гори коли-небудь хоч єдиним оком!..» Далі в тому ж листі Тарас питає: «Чи великі виросли дерева, що посадив ти восени р. 1845? Мені так і здається, що я, як пишу оцього листа до тебе або як просто згадую про тебе, то так наче дивлюся на тебе, як ти коло паркана рядочком восени дерева саджаєш… Чи пам”ятаєте прогулку нашу в Андруші і за Дніпер в Монастирище на гору? Згадайте той дивний вечір, ту широку панораму, а посеред неї довгу широку смугу масакову, а за нею блищить, наче з золота кутий, собор переяславський? Яка чудова тиша торжественна! Пам”ятаєте: ми довго не спроможні були слова вимовити, доки, нарешті, біла, ледве примітна пляма не заспівала.

Та яром, яром за товаром…

Чудовий вечір, чудовий край і пісні чудові! Багацько добрих споминок зберіг я про старий Переяслав і про тебе,  мій щирий друже!»

Вражіння, якого зазнав Шевченко під впливом Андрушів, Переяслава, Монастирища і Трахтемирова він вилив потім у віршах «Сон» («Гори мої високії»). Згадуючи усе те, поет гірко плаче, що гетьмани-«недоуми занапастили Божий рай!» і так занапастили, що «за Уралом киргизам лучче жити, ніж нам на Вкраїні…»

Звідтіль Шевченко поїхав в Яготин.

 

Від серця відлягла недуга,

Уже  свіжішим став з лиця, –

А за вікном осіння хуга

Порошить листям без кінця.

 

Бреде у латаній свитині

Чи покритка, а чи вдова,

Щось тихо промовля дитині

І в сповиточку зігріва.

 

Куди іде, вітрами гнана,

Чого шукає у імлі?..

Кива прощально лист каштана,

Поки не зірваний з гіллі.

 

А видужалому Тарасу

Край потемнілого вікна

Що визріло у серці зразу,

Що сколихнуло кров до дна?

 

Поквапно він сіда до столу,

Зволожений вогниться зір,

Сльоза скотилась не додолу –

Впилась свинцево у папір.

 

І та сльозина зігріває

Під тином кинуте маля…

 

А за Шевченком іздаля

Орел двоглавий позирає,

В мундирі царському кружля.

 

 Борислав Степанюк  «Шевченко в Переяславі»

 

А закінчити розповідь про написання Шевченком «Заповіту» хочу віршем Володимира Вознюка «Переяслав-Хмельницький. Осінь 2001»:

 

На майдані старому – старі монументи

і поганьблена правдою сіра трава.

І – сміття. І, даруйте, собак екскременти.

Задля цього здіймалась тяжка булава?

 

Піднялась із майдану над нами у рабство

у гетьманській руці – до чужого царя.

Тупцювало до брата окраїнне братерство,

аби кожен із нас в тупцюванні застряг.

 

А відтак вознесли постаменти, музеї

в символ сили і волі історії блуд.

Схаменімося, браття, од слави тієї,

остудімо себе і хрещений наш люд!

 

Що було – те було, не повернемо знову,

помудрішати  мусим в новітній добі,

переяславську волю свою безголову –

як науку  неправди впишімо собі.

 

Прокидайтесь нарешті, хоча б із полудня,

доки в наше обличчя вдивляється світ,

бо й Великий Тарас в дні холодного грудня

із цієї землі слав нам свій заповіт!

 

Підготував: Володимир ПОРТЯНКО, заслужений працівник культури України