«ТРЕБА ЇХАТИ ДО ЛЮДЕЙ…»

DIGITAL CAMERA

Такий висновок зробила дружина Олександра Середюка, коли він розпочав експедицію по перевезенню старої дерев’яної школи із села Вишеньки Любомильського району в експозицію просто неба Музею історії сільського господарства Волині-скансен, що в селищі Рокині Луцького району.

 

            -Тобі щось пороблено і задавнено,- дорікала вона йому, як він вдруге організував перевезення залишків демонтованої школи. А потім взявся за облаштування чергової стародавньої хати, яку перевіз з села Теклине Камінь-Каширського району.

-Де ти гроші візьмеш, коли обласна рада так скоротила музею фінансову дотацію, що вистачає лише для одного сторожа?- продовжувала Ганна Яківна. –Ось платіжка прийшла з «Волиньгазу» і попередження про відключення в разі несплати!

Я й сама дивувалася його наполегливості і професійному фанатизму улюбленій справі. Адже над цим музеєм Олександр Миколайович працює уже 40 років!  Понад десять архітектурних споруд перевіз і установив він на березі Рокинівського ставка без залучення державних коштів. Не збудував собі хати, не купив авто, не давав дружині зарплати понад десять років, а всі гроші вкладав у музей-скансен. Тепер цей музей став окрасою і об’єктом міжнародного туристичного маршруту. А нині взявся за глобальну і відповідальну справу – оформити новий зал музею площею близько 100 квадратних метрів – «Історія сільського господарства краю за радянської доби і незалежної України» у центральній експозиції музею.

А так як кошти на ці плани не було виділено, і навіть тих, що були затверджені Регіональною програмою розвитку культури, мистецтв та охорони культурної спадщини 2016-2020рр.», депутати Волинської обласної ради зняли з невідомих причин (20.12.2018р.), то всі витрати взяв на себе і цього разу директор музею. Та й ще мусив сам тепер сторожувати, заливати з волонтерами фундамент на піч та грубу у новій хаті, яку планує відкрити для показу на День музеїв.

Ввечері, коли прийходить додому, дружина, яка ще минулого року працювала старшим науковим співробітником Музею, сварить його, як малу дитину:

-У тебе ж спина грижа від тих балок і брусів, ти уже ногу тягнеш як дід! Тобі ж двосторонню пахову грижу підшивали, диски вправляли на хребті і лікар сказав, щоб більше стакана не піднімати, а ти пупа рвеш, як молодий! Воно тобі треба, коли нашій владі цей музей не потрібен?

-Їдь до людей! Бо точно тобі щось пороблено і задавнено,- підсумувала вона, дивлячись на його стомлене обличчя.

Але я думаю, що він не поїде ні до знахарок, ні до екстрасенсів ні до  чаклунів. Він сам, як знахар-характерник, так як володіє сакральними методиками козацьких характерників. Вміє розганяти хмари, ходить босоніж по розбитому склу і розпеченому вугіллі, купається у холодній водоймі круглий рік. До нього приїжджають люди з фізичними і психічними проблемами і він вміє навертати їм здоров’я, очистити ауру, вигнати сутностей (бесів) тощо.

 

Я переконана, і вірю, що і цю фінансову кризу, яка скотилася на музей із спланованої рейдерської атаки «доброзичливців», чи з профанації місцевих піарщиків, Олександр Миколайович переживе і переможе, щоб здійснити свої плани у збереженні культурної спадщини України.

 

Ольга Рогова,

головний зберігач фондів музею