Еволюція рухів людини Стасюк Костянтин Васильович характерник нашого роду

Еволюція рухів людини

Стасюк Костянтин Васильович характерник нашого роду

Володимир Пилат,Ігор Огірко

Руховий апарат людини –це саморушійний механізм, що складається з 600 м’язів, 200 кісток, декількох сотень сухожиль. Ці цифри приблизні, оскільки деякі кістки (наприклад, кістки хребетного стовпа, грудної клітки) зрослись один з одним, а багато м’язів мають кілька голівок (наприклад, двоголовий м’яз плеча, чотириглавий м’яз стегна) або поділяються на безліч пучків (дельтоподібний, великий грудний, прямий м’яз живота, найширший м’яз спини і багато інших). Вважається, що рухову діяльність людини за складністю можна порівняти з людським мозком – самим довершеним створенням природи. І подібно до того як вивчення мозку починають з дослідження його елементів (нейронів), так і в біомеханіці насамперед вивчають властивості елементів рухового апарата.

І. М. Сєченов, розглядаючи природу довільних рухів, наголошував на тому, що хотіння (потреба) тоді буде мотивом або ціллю, а рухи — дією, або способом досягнення цілі, якщо рух усвідомлюється як засіб задоволення хотіння. Дія, у якій об’єднуються чуттєвий і руховий компоненти, називається психомоторною дією, або психомоторикою.

У руховій активності людини можна виділити чотири рівні:

  • рівень цілісної діяльності;
  • рівень окремого акту діяльності;
  • рівень макрорухів, з яких через набуття предметності й реалізацію цільових програм будуються дії;
  • рівень мікрорухів, які є елементарними руховими актами; мікрорухи інтегруються в просторово-часовому співвідношенні в макрорухах.

К. К. Платонов, досліджуючи психомоторику людини у трудовій діяльності, дійшов висновку, що зв’язок сприймання і відповіді-руху може здійснюватися в різних формах, а саме:

  • проста сенсомоторна реакція — найбільш швидка відповідь заздалегідь відомим простим одиничним рухом (наприклад, натискування або відпускання кнопки) на завчасно відомий сигнал, який може з’явитися раптово;
  • складна сенсомоторна реакція (розрізненім, вибору) — відповідь на кілька можливих сигналів, які з’являються у певній (випадковій) послідовності, заздалегідь обумовленим способом;
  • сенсомоторна координація —найскладніший і найтиповіший для трудової діяльності сенсомоторний процес; у сенсомоторній координації динамічне не тільки сенсорне поле, як це має місце в реакції на об’єкт, що рухається, а й реакція рухового акту; сенсомоторна координація наявна, коли існує узгодження (координація) рухів з динамічним образом, наприклад, “реакція слідкування” — утримання з допомогою рухів у заданому положенні об’єкта, котрий має тенденцію до безперервних відхилень;
  • ідеомоторика — зв’язок уявлення про рух з його виконанням, взаємозв’язок слова й дії (першої та другої сигнальних систем); експериментальне встановлено, що рухові уявлення завжди супроводжуються мікроскороченнями мускульних груп, які реалізують уявлювані рухи.

Сенсомоторика — це процес, у якому відображений зв’язок психіки з мускульним рухом. Проте не кожен мускульний рух людини, наприклад, тремтіння від холоду або «клювання носом» того, хто засинає сидячи, є сенсомоторикою. Але всякий робочий рух, тобто рух, що входить у процес праці як засіб її існування, завжди становить вияв психомоторики.

Трудова діяльність реалізується внаслідок виконання дій різної складності й призначення. Трудові дії виражаються в рухах, які характеризуються силою, швидкістю, тривалістю, точністю, ритмічністю, координованістю. Робочі рухи поділяються на:

  • основні — мінімально необхідні для досягнення цілі трудової дії;
  • поправочні — уточнюють основні щодо відхилень від «заданих* параметрів виконання дії;
  • додаткові — такі, що не стосуються основного завдання, але необхідні як допоміжні для основного трудового акту фактори;
  • аварійні — додаткові, необхідні для ліквідації наслідків аварійної (або передаварійної) ситуації;
  • зайві —ті, що заважають основним робочим рухам;
  • помилкові — ті, що виконуються замість правильних рухів, не пов’язані з ціллю й не приводять до її досягнення (К. К. Платонов).

Структуру побудови робочого руху визначають три взаємопов’язані фактори — фізіологічний, психологічний і механічний.

Фізіологічні механізми побудови рухів пов’язані з діяльністю спеціальних відділів кори головного мозку. Важливу функцію тут виконують «канали» зворотного зв’язку, інформація яких є основою оцінки та координації перебігу й результатів рухів. Психофізіологічні механізми координації та побудови рухів відіграють надзвичайно важливу роль у професійному навчанні. Для навчання швидких і точних рухів, що складають трудові дії, необхідно створювати умови, які забезпечують швидку й точну оцінку результатів дій тих, хто навчається.

Психологічні механізми забезпечують цільову оцінку й опосередкованість регуляції рухів. Рухам як компонентам операдіонального складу сенсомоторних дій притаманні доцільність, адекватність (відповідність ситуації й стану об’єкта діяльності), поліефекторність (можливість виконання однієї Й тієї ж дії за допомогою психомоторних компонентів), узгодженість (просторово-часова), підпорядкованість (з іншими учасниками діяльності).

Механічні характеристики робочого руху визначаються шляхом, який здійснює кінцівка (рука, нога) в просторі, тобто траєкторією, в якій розрізняють форму, напрямок та обсяг руху; швидкістю — величиною шляху, що припадає на одиницю часу (рухи можуть бути рівномірними, рівномірно-прискореними, рівномірно-сповільненими, нерівномірно-прискореними і нерівномірно-сповільненими); темпом — І частотою повторення циклів однакових рухів; силою, тобто створюваним тиском або тягою.

В експериментальних дослідженнях психомоторики людини одним із головних показників її розвитку та функціональних особливостей є тремор — мимовільні ритмічні мускульні коливання, котрі викликають коливальні рухи кінцівок, тулуба; найчастіше простежується тремор пальців рук, голови, повік. Н. А. Розе в дослідженнях тремору розглядає його у двох самостійних зрізах: 1) тремор як показник ступеня координації рухів; застосовуються різні варіанти методик вимірювання статичного і динамічного тремору з метою визначення точності, координованості рухів у просторі і часі; 2) тремор як регулятор тривалості й успішності виконання руху; за всієї важливості цієї функції тремору вона ще недостатньо досліджена; наявні дані дають змогу стверджувати, що регулятивна функція тремору є по суті енергетичною; це підтверджується виявленими високозначущими кореляційними зв’язками низькочастотного тремору з диханням і кровообігом. Існує припущення (В. С. Гурфінкель, Я. М. Коц, М. П. Шік, К. П. Іванов), що частотний компонент присутній і в самій мускульній активності.

Вивчення розвитку рухової сфери людини показало, що:

  • до 13—14 років функціональне дозрівання рухового аналізатора закінчується;
  • у віці 27—33 років помітний регрес моторного навчання, однак триває поступ вербального навчання;
  • будь-яка окрема характеристика різних рухових систем — силова, швидкісна, точнісна — розвивається вкрай нерівномірно;
  • простежуються деякі вікові особливості вияву психомоторики в різних видах праці. Так, у віці від 18 до 25 років основна маса працюючих обслуговує конвеєрне ; виробництво, верстати-автомати та напівавтомати, у 26—30 років 65 % від загальної кількості — оператори на пультах управління, 15 % — слюсарі-наладчики.

Однак за всієї мінливості та варіативності показників тремору в досліджуваних різних вікових груп «підтвердився факт певної індивідуальної сталості тремору, який визначає індивідуально-типові особливості кожного досліджуваного, а також віково-статеві та деякі професійні особливості тремору» (Н. А Розе, 1985).

Професійна майстерність включає як особистісні, так і психофізіологічні, психомоторні властивості людини. У становленні майстерності органічно пов’язані когнітивна, регулятивна та сенсомоторна сфери індивіда. Суттєву роль у і забезпеченні успішності трудової діяльності відіграють загальні трудові й спеціальні навички, основу яких становлять перцептивні, інтелектуальні та сенсомоторні.

Руховий апарат складається з ланок. Ланкою називається частина тіла, розташована між двома сусідніми суглобами або між суглобом і дистальним кінцем. Наприклад, ланками тіла є: кисть, передпліччя, плече, голова і т.д.

У людському тілі близько 70 ланок. Для рішення більшості практичних задач досить 15-ланкової моделі людського тіла. Зрозуміло, що в 15-ланковій моделі деякі ланки складаються з декількох елементарних ланок. Тому такі укрупнені ланки вірніше називати сегментами.

Знаючи, які маси і моменти інерції ланок тіла і де розташовано їхні центри мас, можна вирішити багато важливих практичних задач. У тому числі:визначити кількість руху, рівну добутку маси тіла на його лінійну швидкість (т*υ);визначити кінетичний момент, рівний добутку моменту інерції тіла на кутову швидкість (Jω); при цьому потрібно враховувати, що величини моменту інерції щодо різних осей неоднакові;оцінити, легко або важко керувати швидкістю тіла або окремої ланки;визначити ступінь стійкості тіла і т.д.

Костянтин Стасюк народився у Львові 1955, 29 вересня . 1976-1982 – навчався на моряка . 1980 – одружився з львів’янкою Галиною, переїхав жити до Львова. З 18 років займався рукопашним боєм. Потім створив “Гравітаційну школу бою” у Львові. Навчає битися так, щоб не витрачати енергію. Був моряком далекого плавання, обійшов 13 морів і три океани. Палець тринадцять років тому в Японії китаєць мечем відрубав. З ним бився в боях без правил. Костянтин Стасюк вважає себе самим витривалим людиною . Він піднімає одним пальцем 24-кілограмову гирю. У 2002-му намотав на руки, ноги і живіт 46 кг залізних ланцюгів і пробіг з ними 43 км за 6,5 год. Під час бігу посміхався і дихав рівно. Це досягнення занесли до Книги рекордів Гіннесса. Всього Костянтин Васильович встановив десять рекордів. А також розробив гравітаційні черевики і велосипед. Він одягнений в темний светр зі смугами, білі штани і кеди. У правій руці тримає зелений пакет і довгу парасолю. Чоловік живе в селі Попова Слобода на Сумщині.

Цей унікальний чоловік вже зробив 12 екстраординарних рекордів, які заслуговують на увагу та визнання українського суспільства і не тільки українського, адже він є рекордсменом Книги рекордів Гінеса.

Чоловік має двоколісний велосипед. Це його другий винахід. Велосипед називає гравітаційним. Зробив довшу раму. Стасюк одружений вдруге. Перша дружина Галина померла від інсульту. Від цього шлюбу є 25-річна дочка Ірина, яка має сина Максим, 5 років, і молодша дочка Олена, 24 роки, яка має доньку Настю, 2 роки. 21 серпня Олена народила ще одну дитину, назвали Мартою. Дочки з сім’ями живуть у Львові. Друга дружина Стасюка – 38-річна Ольга працює вихователькою в дитсадку. Костянтин Стасюк, відомий своїми оздоровчими практиками, неймовірними рекордами та надзвичайними здібностями. Він представив свою унікальну методику зміни стану людського організму після системи відповідних тренувань. Костянтин Стасюк перемагає молодих тренованих спортсменів, наголосив, Методику Стасюка повинні вивчати не тільки спортивні тренери, але й лікарі-геронтологи: якщо такі досягнення доступні літній людині, зможуть й інші.

Костянтин Стасюк розповів що лежить в основі його досягнень: «Лише фізика і ніякої містики. Рухаючись, людина переміщує центр маси свого тіла . Еластичність м’язів збільшується втричі, втричі збільшується і рухливість суглобів. І цього може навчитися кожен! Тож я не феномен!». Він особисто показав здатність людини рухатися і виконувати швидкісні силові вправи, не відштовхуючись від землі, а використовуючи інерцію маси власного тіла

Збереження швидкості незмінною (рух як би за інерцією) в реальних умовах можливо лише тоді, коли всі зовнішні сили, докладені до тіла, взаємно зрівноважені. У решті випадків неврівноважені зовнішні сили змінюють швидкість тіла у відповідності з мірою їх інертності.Маса тіла – це міра інертності тіла при поступальному русі. Вона вимірюється відношенням величини докладеної сили до величини прискорення, яке спричинено цією силою.Разом з тим маса (т) – це кількість речовини (у кілограмах), що утримується в тілі або окремій ланці. Чим більше маса, тим інертніше тіло і тем сутужніше вивести його зі стану спокою або змінити його рух. Масою визначаються гравітаційні властивості тіла.

Маса характеризує інертність тіла при поступальному русі. При обертанні інертність залежить не тільки від маси, але і від того, як вона розподілена щодо осі обертання. Чим більше відстань від ланки до осі обертання (радіус інерції), тим більше внесок цієї ланки в інертність тіла. Кількісною мірою інертності тіла при обертальному русі служить момент інерції.Момент інерції тіла – це міра інертності тіла при обертальному русі.

При обертальному русі інертність людського тіла залежить не тільки від маси, але і від пози. Наприклад, фігуристка із складеними на груді руками виконує обертання набагато довше, ніж із відведеними в сторону руками і ногою. У другому варіанті обертання різко сповільнюється і потім припиняється. Це відбувається тому, що, відводячи руки в сторони, фігуристка робить своє тіло інертнішим: хоча маса(т) залишається незмінною, збільшується радіус інерції (Rин) і, отже, момент інерції.Ще одною ілюстрацією сказаному може бути жартівна задача: що важче (точніше, інертніше) – кілограм заліза або кілограм вати? При поступальному русі їхня інертність однакова. При круговому русі сутужніше переміщати вату. Її матеріальні точки далі відстоять від осі обертання, і тому момент інерції значно більше.

При дослідженні рухів нерідко буває потрібно враховувати не лише величину маси, але й її розподіл у тілі. На розподіл матеріальних точок у тілі вказує місце розташування центра мас тіла.Центром мас називається точка, де перетинаються лінії дії всіх сил, що приводять тіло до поступального руху і які не зумовлюють обертань тіла. У поле гравітації (коли діє сила ваги) центр мас збігається з центром ваги. Центр ваги – точка, до якої прикладена рівнодіюча сил ваги всіх частин тіла. Положення загального центра мас тіла визначається тим, де знаходяться центри мас окремих ланок. А це залежить від пози, тобто від того, як частини тіла розташований одна відносно другої в просторі.

Центр маси міститься на рівні II крижового хребця, трохи вище симфізу лобкових кісток і дорівнює 5-10 мм. У чоловіків центр маси на 1-2 см вище, ніж у жінок того ж самого зросту. Центр маси не може залишатися постійно на одному місці. Він зміщуєть­ся залежно від віку людини, статі, маси тіла та ін. Протягом доби центр маси також зміщується. Це залежить від функціонального стану серцево-судинної, травної, дихальної систем, а також від по­ложення тіла в просторі.

У рухах людини як системи тіл, де всі рухи частин тіла обертальні, зміна обертального руху залежить не від сили, а від моменту сили.Момент сили (обертаючий момент) – це міра обертального впливу сили на тіло. Ефект дії сили при обертаючому русі залежить не лише від її величини, але й від місця докладання. Чим довше плече сили – найкоротша відстань від осі обертання до лінії дії сили, тим більший момент сили.Визначення сили або моменту сили, якщо відома маса або момент інерції, дозволяє визначити лише прискорення, тобто як швидко змінюється швидкість. Потрібно ще знати, наскільки саме зміниться швидкість. Для цього потрібно знати як довго була докладена сила, тобто визначити імпульс сили (або її момент).Імпульс сили – це міра впливу сили на тіло за даний проміжок часу (у поступальному русі).

В обертальному русі момент сили, діючи протягом певного часу, створює імпульс моменту сили.Імпульс моменту сили – це міра впливу моменту сили відносно даної осі за даний проміжок часу (в обертальному русі).

Унаслідок імпульсу як сили, так і моменту сили виникають зміни руху, які залежать від інерційних властивостей тіла і які проявляються у зміні швидкості (кількість руху, кінетичний момент).Кількість руху – це міра поступального руху тіла, яка характеризує його спроможність передаватися іншому тілу як механічний рух.Кількість руху тіла може бути визначено, наприклад, по тому, як довго тіло рухається до зупинки під впливом виміряної гальмівної сили.Кінетичний момент – це міра обертального руху тіла, яка характеризує його спроможність передаватися іншому тілу як механічний рух.Таким чином, до раніше розглянутим кінематичним мірам зміни руху (швидкості та прискоренню) додаються і динамічні міри зміни руху ( кількість руху, кінетичний момент). Разом з мірами дії сили вони розкривають зв’язок сил і руху. Вивчення їх допомагає зрозуміти фізичні основи руху, необхідні для вивчення специфічних особливостей рухових дій людини.

Метод біогравітації – це поєднання унікальних спортивних дій. Система рухів звичайної людини така: відштовхування, замах, мах та приземлення. Метод Стасюка складається із синхронних багатосуглобних рухів. Біогравітація – здатність організму людини отримувати енергію від сили тяжіння. Гравіта́ція або тяжіння — властивість тіл із масою притягуватись одне до одного. Гравітаційна взаємодія найслабша із фундаментальних взаємодій, однак її характерною особливістю є те, що тіла, які мають масу, завжди притягаються одне до одного.

Біогравітація – 1. Здатність живих організмів «створювати» і «сприймати» гравітаційні хвилі. Поняття введено фізиком В. Буніним в 1960 р 2. Гіпотетична різновид біополя, за допомогою якої виявляються феномени телекінезу, левітації та біопритяжіння.Термін введений А.П. Дубровим.

Біогравітаційне явище- управління силою тяжіння фізичних об’єктів до людини, землі, іншим об’єктів

Всі рухи людини і переміщення предметів, які вона рухає під впливом сил змінюються за величиною і напрямом швидкості. Щоби розкрити механізм рухів (причини їх виникнення і хід їх змін), досліджують динамічні характеристики. До них належать інерційні характеристики (особливості тіла людини і предметів, які він рухає), силові (особливості взаємодії ланок тіла та інших тіл) і енергетичні (стан і зміни працездатності біомеханічних систем).

Динамічні характеристики вимірюють тому, що саме вони допомагають розібратися в складних механізмах формування рухів і, отже, знайти шляхи опанування ними, їх удосконалення і виправлення можливих помилок. Адже помилки в кінематиці (зовнішній картині рухів) завжди є наслідком несвоєчасних і нераціональних (недостатніх або надмірних) м’язових зусиль і невмілого використання зовнішніх сил.

 

Біогравітаційного ефекти – це широкий спектр природних явищ, по всій видимості, властивий не лише деяким видам комах. З численних феноменологічних даних відомі випадки зниження ваги або повної левітації матеріальних об’єктів під час спрямованого довільного психофізичного впливу людини (психокинез), левітація йогів, практикуючих трансцендентну медитацію по Махаріші. Відомі випадки левітації медіумів під час спіритичних сеансів. Але було б помилкою думати, що подібні можливості даровані тільки обдарованим від природи людям. Як відомо, в станах сомнабуліческого автоматизму (лунатизму), вага людини значно знижується. Так сомнамбул вагою до 80 – 90 кг під час своїх нічних подорожей може проходити по тонкій дощечці, наступати на лежачого в сусідньому ліжку людини, не завдаючи йому фізично неприємних відчуттів (крім переляку). Деякі клінічні випадки генуинной епілепсії під час малих нападів часто призводять до короткочасної оборотної трансформації особистості (в народі званої одержанием), коли худенька, виснажена хворобою дівчина або 10 річний хлопчик набувають фізичні можливості тренованого атлета. Зараз цей психологічний феномен отримав назву мультіперсональності або множинної особистості, тому що він значно відрізняється від класичних варіантів епілептичного сімптомокомлекс Такі клінічні випадки добре відомі і описані. Однак, феномени, що супроводжуються зміною ваги людини або матеріальних об’єктів далеко не завжди мають місце в умовах патологічного функціонування організму. Здорові люди в станах гострого психологічного стресу, пов’язаного із загрозою життю або домінуючою мотивацією екстреного досягнення, будь-якої життєво важливої мети, здатні мимоволі долати нездоланні в звичайному стані перешкоди, піднімати величезні тяжкості і т.д. Зазвичай це намагаються пояснити екстремальної мобілізацією м’язової сили, хоча точні розрахунки не узгоджуються з подібними припущеннями.

Просторові характеристики дозволяють визначити вихідне положення, із якого рух починається і кінцеве положення, в якому рух закінчується (по координатах), а також визначити власне рух тіла (по траєкторії).Положення будь-якої точки тіла (наприклад, будь-якого суглоба) або положення спортивного снаряда (наприклад, м’яча) визначається координатами в тій або іншій системі координат. Найбільш популярна прямокутна система координат, у якій положення матеріальної точки в просторі описується її координатами на трьох взаємно перпендикулярних осях (вертикальної і двох горизонтальних–подовжньої і поперечної).

При виконанні рухової дії положення тіла або спортивного снаряда змінюється. При цьому їхні матеріальні точки рухаються в просторі по лініях, що називаються траєкторіями. У прямолінійному русі траєкторія (вектор) не змінюється і шлях визначається відстанню по прямій між кінцевим і початковим положенням тіла – лінійне переміщення (∆S). У криволінійному русі напрямок змінюється і шлях визначається відстанню по траєкторії між кінцевим і початковим положенням тіла з урахуванням кривизни траєкторії. Лінійне переміщення вимірюється в одиницях довжини (метрах).

Часові характеристики розкривають рух у часі: коли він почався і закінчився (момент часу), як довго тривав (тривалість руху), як часто виконувався рух (темп), як він був побудований у часі (ритм). Разом з просторово-часовими характеристиками вони визначають характер руху людини.Момент часу – часова міра положення точки тіла і системи. Момент часу визначають не лише для початку і закінчення руху, але й для визначення часу закінчення одної фази руху і початку наступної (наприклад, відрив стопи від опори під час бігу – це момент закінчення фази відштовхування і початку фази польоту). За моментами часу визначають тривалість руху.Тривалість руху – це його часова міра, яка вимірюється різницею моментів часу початку і закінчення руху. Якщо відома тривалість руху і відстань, яку пройшла точка, можна визначити її швидкість. Знаючи тривалість руху, визначають також його темп і ритм.

Темп рухів – це часова міра їх повторності. Він вимірюється кількістю рухів, які повторюються в одиницю часу (частота рухів).Темп – величина, зворотна тривалості рухів. Чим більша тривалість руху, тим менший темп, і навпаки. У циклічних видах спорту темп може бути показником досконалості техніки.Ритм рухів – це часова міра співвідношення частин рухів. Він визначається по співвідношенню тривалості частин рухів.

Ритм рухів характеризує співвідношення фаз рухової дії, наприклад, співвідношення часу опори і часу польоту під час бігу або часу амортизації (згинання коліна) і часу відштовхування (випрямлення ноги) при опорі. Ритм розкриває зусилля, які докладає людина. Він залежить від їх величини, часу застосування та інших особливостей руху. Тому по ритму рухів можна у певній мірі говорити про їх досконалість. У ритмі особливо важливі акценти – великі зусилля і прискорення – їх розташування у часі. При опануванні вправами іноді краще спочатку задати ритм, ніж детально описувати елементи руху; це допомагає скоріше зрозуміти особливості руху, що вивчається, його побудову у часі.

Кістки як тверді ланки, сполучаючись рухомо, утворюють основу біокінематичної ланки. Докладені сили діють на ланки як важелі і маятники. Як правило ланки зберігають рух під впливом докладених сил як маятники.

Рухи кісток підпорядковані законам механіки, і їх можна роз­глядати як рухи важелів. У кожному важелі є два плеча. До одного з них прикладається сила маси тіла, до другого – сила м’язової тяги. Тому перше плече дістало назву плеча сили маси тіла, а дру­ге – сили м’язової тяги.

Як і в механіці, в живому організмі ми спостерігаємо важелі першого й другого роду. Важелі першого роду двоплечі, сила маси тіла й сила м’язової тяги спрямовані в один бік (униз). Прикладом важеля першого роду може служити з’єднання голови з хребтом в атлантопотиличному суглобі. Плечі важеля розташовані по обидва боки від суглоба. На переднє плече важеля діє сила ваги лицевої частини голови, а на заднє –сила м’язів шиї, голови, спини, які прикріплюються до потиличної кістки. Голова перебуває у вертикальному положенні (рівновазі) завдяки рівності моментів сили маси тіла й сили м’язової тяги важеля (черепа). Фактично сила потиличних м’язів і зрівноважує масу голови. Тому важіль першого роду ще називають важелем рівноваги, або спокою. Прикладом важеля рівноваги може служити й таз, який балансує на головках стегнових кісток.

Механічні властивості кісток визначаються їхніми різноманітними функціями. Крім рухової, вони виконують захисну й опорну функції. Кістки черепа, грудної клітки і таза захищають внутрішні органи. Опорну функцію виконують кістки кінцівок і хребта.Кістки ніг і рук довгасті і трубчасті. Трубчаста будова кістки забезпечує протидію значним навантаженням і разом з тим у 2-2,5 рази знижує їхню масу і значно зменшує моменти інерції.

Розрізняють чотири види механічного впливу на кістку: розтягання, стиск, вигин і скручування.

При розтягуванні кістки витримує напругу 150 Н·мм2. Це в 30 разів більше, ніж тиск, що руйнує цеглу. Визначено, що міцність кістки на розтягання вище, ніж у дуба, і майже дорівнює міцності чавуна.При стискуванні міцність кістки ще вище. Так, сама масивна кістка – велика стегнова витримує вагу 27 чоловік. Гранична сила стискування складає 16000–18000 Н.При вигинанні кістки людини також витримують значні навантаження. Наприклад, сили 12000 Н (1,2 т) недостатньо, щоб зламати стегнову кістку. Подібний вид деформації широко зустрічається й у повсякденному житті, і в спортивній практиці. Наприклад, сегменти верхньої кінцівки деформуються на вигин при утриманні положення «хрест» у висі на кільцях.

При рухах кістки не тільки розтягуються, стискуються і згинаються, але також і скручуються. Наприклад, при ходьбі людини моменти сил, що скручують, можуть досягти 15 Н·м–1. Ця величина в кілька разів менше межі міцності кістки. Дійсно, для руйнування, наприклад, великої стегнової кістки момент сили, що скручує, повинний досягти 30-140 Н·м–1.Спортсмени можуть витримувати більші механічні навантаження, тому що регулярні тренування приводять до робочої гіпертрофії кістки. Відомо, що в штангістів потовщуються кістки ніг і хребта, у футболістів – зовнішня частина кістки плюсни, у тенісистів – кістки передпліччя й ін.

Механічні властивості суглобів залежать від їхньої будови. Суглобова поверхня змочується синовіальною рідиною, яка забезпечує зменшення коефіцієнта тертя в суглобі приблизно в 20 разів. При зниженні навантаження на суглоб синовіальна рідина поглинається губчатими утвореннями суглоба, а при збільшенні навантаження вичавлюється для змочування поверхні суглоба і зменшення коефіцієнта тертя.Ще більші сили діють на колінний суглоб, при масі тіла 90 кг вони досягають: при ходьбі 7000 Н, при бігу 20000 Н.

Міцність суглобів, як і міцність кістки, небезмежна. Так, тиск у суглобному хрящі не повинен перевищувати 350 Н·см-2. При більш високому тиску припиняється змащення суглобного хряща і збільшується небезпека його механічного стирання. Це потрібно враховувати особливо при проведенні туристичних походів (коли людина несе важкий вантаж) і при організації оздоровчих занять з людьми середнього і літнього віку. Адже відомо, що з віком змазування суглобної сумки стає меншим.

Важіль другого роду теж двоплечий, але в ньому сила маси тіла діє вниз, а сила м’язової маси – вгору. Прикладом такого важеля може служити передпліччя. Напруженням двоголового м’яза (сила м’язової тяги), який прикріплюється біля ліктьового суглоба (точки опори), досягається подоланням сили маси передпліччя, й робота виконується з великою швидкістю, тому цей важіль іще називають важелем швидкості. Прикладом важеля другого роду також може служити стопа, коли людина підіймається навшпиньки. В цьому випадку важелем є вся стопа. Точка опори – головки плеснових кісток, точка прикладання сили м’язової тяги – п’ятковий горб, до якого п’ятковим (ахілловим) сухожилком прикріплюється триголовий м’яз гомілки. Він же й підіймає всю масу тіла вгору. В цьому прикладі, як і в попередньому, обидві сили діють у різних напрямках, але, на відміну від важеля швидкості, тут плече сили м’язової тяги буде довшим, ніж плече сили маси. Тому цей важіль прийнято називати важелем сили.

Важільний пристрій рухового апарата дає людині можливість виконувати далекі кидки, сильні удари і т.п. Але ніщо на світі даром не дається. Ми виграємо у швидкості і потужності руху ціною збільшення сили м’язового скорочення. Наприклад, для того щоб, згинаючи руку в ліктьовому суглобі, переміщати вантаж масою 1 кг (тобто із силою ваги 10 Н), двоголовий м’яз плеча повинен розвинути силу 100-200 Н.

«Обмін» сили на швидкість тим більше виражений, чим більше співвідношення пліч важеля. Проілюструємо це важливе положення прикладом з веслування. Усі точки весла-тіла, що рухається навколо осі, мають однакову кутову швидкість ω = ∆φ/∆t. Але їхні лінійні швидкості неоднакові. Лінійна швидкість (v) тим вище, чим більше радіус обертання (r): υ = ω*r. Отже, для збільшення швидкості потрібно збільшувати радіус обертання. Але тоді прийдеться в стільки ж раз збільшити і силу, що прикладається до весла. Саме тому довгим веслом сутужніше гребти, чим коротким, кинути важкий предмет на далеку дистанцію сутужніше, ніж на близьку і т.д. Про це знав ще Архімед, який керував обороною Сіракуз від римлян і винайшов важільні пристосування для метання каменів.

Руки і ноги людини можуть робити коливальні рухи. Це робить наші кінцівки схожими на маятники. Найменші витрати енергії на переміщення кінцівок мають місце, коли частота рухів на 20–30% більше частоти власних коливань руки або ноги.

Ці 20-30% пояснюються тим, що нога не є одноланковим циліндром, а складається з трьох сегментів (стегна, гомілки і стопи). Зверніть увагу: власна частота коливань не залежить від маси хитного тіла, але зменшується при збільшенні довжини маятника.

Роблячи частоту кроків або гребків при ходьбі, бігу, плаванні і т.п. резонансною (тобто близької до власної частоти коливань руки або ноги), удається мінімізувати витрати енергії.

Помічено, що при найбільш економічному сполученні частоти і довжини кроків або гребків людина демонструє істотно підвищену фізичну працездатність. Це корисно враховувати не тільки при тренуванні спортсменів, але і при проведенні фізкультурних занять у школах і групах здоров’я.

Висока економічність рухів, виконуваних з резонансною частотою пояснюється тим, що коливальні рухи верхніх і нижніх кінцівок супроводжуються рекуперацією механічної енергії (від лат. recuperatio –одержання знову або повторне використання). Найпростіша форма рекуперації – перехід потенційної енергії в кінетичну, потім знову в потенційну і т.д. При резонансній частоті рухів такі перетворення здійснюються з мінімальними втратами енергії. Це означає, що метаболічна енергія, яка один раз утворилася в м’язових клітинах і, яка перейшла у форму механічної енергії, може використовуватися багаторазово. Тому потреба в утворенні метаболічної енергії зменшується.

Завдяки рекуперації енергії виконання циклічних рухів з темпом близьким до резонансної частоти коливань кінцівок – ефективний спосіб збереження і нагромадження енергії. Резонансні коливання сприяють концентрації енергії й у світі неживої природи вони іноді небезпечні. Наприклад, відомі випадки руйнування моста, коли по ньому йшов військовий підрозділ, чітко відбиваючи крок. Тому по мосту потрібно йти не в ногу.

Характеристика положень або рухів тіла з позиції законів біомеханіки необхідна для розуміння роботи опорно-рухового апарату. Для цього потрібні знання не лише про роботу важелів як окремих ланцюгів тіла, а й дію на тіло інших зовнішніх сил. Найбільше значення для анатомічної характеристики положень тіла або рухів людини мають сила ваги, сила реакції опори, сила інерції, сила тертя й сила опору середовища.

Сила ваги (або гравітація) дорівнює масі тіла, прикладеній у місці розташування загального центра маси (ЗЦМ) й спрямована вниз.

Сила реакції опори – це сила, яка дорівнює масі тіла, але діє в протилежному напрямку. До тих пір, поки сила ваги й сила реакцій опори зрівноважені, тіло перебуватиме в рівновазі. Якщо сила ваги більша за силу реакції опори, тіло падає, а коли сила реакції опори більша за силу маси тіла, воно відкидатиметься від площі опори (наприклад стрибки на батуті).

Сила реакції опори при ходьбі, стрибках, бігу спрямована до тіла під кутом, внаслідок чого вона розкладається за правилом паралелограма на дві складові: вертикальну й горизонтальну. Вертикальна складова сили реакції опори спрямована вгору і взаємодіє з силою ваги, а горизонтальна (сила тертя) впливає на переміщен­ня тіла; вона або полегшує рух тіла, або, навпаки, гальмує.

Сила опору середовища діє на тіло при русі його в різних сере­довищах (повітряне, водне). Ця сила залежить від площі лобової поверхні опору тіла, швидкості та щільності зовнішнього середовища. При зменшенні лобової поверхні (наприклад, їзда на велосипеді з низькою посадкою) опір середовища зменшується.

До внутрішніх сил відносять силу тяги м’язів, яка буде тим більшою, чим сильніше скорочується, напружується м’яз.

М’язова координація, наприклад скорочення м’язів передньої поверхні плеча, викликає розслаблення м’язів-антагоністів, що лежать на задній поверхні плеча, а також пасивний опір тканин, який здійснюють зв’язки та суглобові сумки, в’язкість м’язів, сила інерції та ін. Тіло людини, як і кожне фізичне тіло, перебуває в стані рівноваги, коли центр маси тіла розташований так, що перпендикуляр, опущений від центра маси до опори, падає в межах опори. Коли ж лінія від центра маси тіла виходить за межі опори, тіло або падає, або починає рухатися. Тіло, що падає, утримується напруженням м’язів, якщо ж їхня сила недостатня, тіло падає.

 

Мабуть, механізми особливо розвинені у спортсменів (стрибунів у висоту, важкоатлетів, бігунів). Результативність їх спортивних досягнень багато в чому (якщо не в основному) визначається не стільки ступенем тренованості, скільки передстартової психологічною підготовкою. Якби була поставлена коректна наукова задача дослідження аномалій ваги людини в різних психофізіологічних станах і створена апаратура динамічного моніторингу ваги, ми б отримали цілком об’єктивну інформацію про це незвичайне явище. Відомі також явища, короткочасного збільшення маси біологічних об’єктів, включаючи людину, не пов’язаних з массопереносом.

Біогравітаціі – особливе біофізичне поле, що грає важливу роль у всіх процесах життєдіяльності від ділення клітини (мітозу) до психічної діяльності. За допомогою биогравитациї намагаються пояснити явища левітації, біопритяжіннія і телекінезу.

Метод біогравітації – це оздоровлення людського організму шляхом поєднання енергетичного масажу та унікальних спортивних дій. Система рухів звичайної людини така: відштовхування, замах, мах та приземлення. Метод Стасюка складається із синхронних багатосуглобних рухів.

Отаман загону Характерників Міжнародної організації Бойового гопака Костянтин Стасюк, рекордсмен, відомий реабілітолог, цілитель демонструє механізми удосконалення роботи опорно-рухливого апарату.

Існуюча система рухів  недосконала! Словосполучення «людина іде і біжить» не відповідає дійсності! Іде потяг, біжить час і вода…

Безперервний рух.

Людина відштовхується від землі і падає на землю. Розбиваючи суглоби і хребет. Все це вимагає неймовірної напруги м`язів. Кожний крок – це гальмування руху.

Новітня технологія рухів від Костянтина Стасюка кардинально відрізняється від існуючих. Базується на властивостях наших суглобів працювати в обертальних траєкторіях. Основні суглоби завжди керовано рухаються у повному оберті.

Синхронізоване обертання нижніх кінцівок в замкнутих траєкторіях парних суглобів дає траєкторію традиційної «вісімки» – тобто знаку безкінечності!

При ударі опорної ноги з землею, зворотній удар завжди співпадає з напрямом обертання суглобів. Прискорюючи їх обертання.

Тобто, при падінні тіла і контакті ноги з землею, людина отримує прискорення. Нагадаємо, в традиційній системі рухів, при контакті опорної ноги, людина отримує стрес і гальмування.

Система рухів Стасюка передбачає збереження власної енергії, а рушійною силою є гравітація.

 

Костянтин Стасюк, відомим своїми оздоровчими практиками, неймовірними рекордами та надзвичайними здібностями представив свою унікальну методику зміни стану людського організму після системи відповідних тренувань. Костянтин Стасюк розповів що лежить в основі його досягнень: «Лише фізика і ніякої містики. Рухаючись, людина переміщує центр маси свого тіла і може стати невагомою. Еластичність м’язів збільшується втричі, втричі збільшується і рухливість суглобів. І цього може навчитися кожен!». Він особисто показав здатність людини рухатися і виконувати швидкісні силові вправи, не відштовхуючись від землі, а використовуючи інерцію маси власного тіла Левітація – здатність людини зберігати або послідовно змінювати своє положення в тривимірному просторі всупереч гравітації під дією волі ініціатора левітації або інших чинників, які не є в поданні суспільної свідомості «звичайними». Не існує жодного наукового підтвердження здатності людини до левітації. Більш того, така левітація суперечить основним законам фізики. Це здатність людини підніматися над землею і якийсь час перебувати, як би «зависає», в повітрі. «Левітація» – це особливий дар, даний Богом святим Католицької Церкви. Наприклад, св. Йосип Копертіно був відомий здатністю до левітації. Таким даром володів і о. Піо з Петрельчіни. Неодноразово побратими були свідками, як о. Піо молився у стані левітації.

Побувавши на місцях козацької слави, можна переповнитися тим, що почати активно вишукувати інформацію про козацтво. Дещо мені розповіли, коли я був у Кам’янці-Подільському, дещо довідався у Хотині, але із того усього найбільше мені запам’ятались козаки-характерники. На справді, інформації про характерників надзвичайно мало, здебільшого це якісь коротенкі записи, котрі в основному записані за спогадами звичайних людей, що робить їх оповитими небелицями та домислами, та спонукає ставитись до них як до досить умвного наукового джерела.

Слово “Характерники” походить від сильного характеру, від міцної волі, що могла зрушити гори.Це магічна сила від народження, що надавала людині особливих, дуже часто надприродніх умінь та сил. Характерники не мерзли у зиму, ходячи босими по снігу; могли перебувати під водою годинами; кажуть, що їх не брали кулі, і вони могли проходити крізь стіни.На преший погляд складно у це повірити, бо зазвичай ми вважаємо, що на такі речі спроможні лише йоги, самураї, інші особливі люди, що живуть у Японії, Індії, Китаї і т.д. Та ми ніколи не задумувались, що і ми теж щось подібне уміємо.Свій початок козаки-характерники ведуть ще від давньоукраїнських язичницьких волхвів (віщунів, чародіїв). Пантелеймон Куліш написав про походженнея козака-характерника наступне:В. Шевчук пише про волхвів: «Вони, вважалося, знали таємну силу речей, явищ і володіли своєю, виробленою в століттях, наукою і прийомами, з допомогою яких цю віру вселяли в маси. Вони займалися пророцтвом, тобто віщували про майбутнє, через що і називали їх віщунами».

 

Перші згадки про власне характерників датуються XIX століттям у творах українських літераторів. Польський історик Бартош Папроцький (15401614) лишив спогади про козаків, які не лише замовляли кулі, а й збирали їх з себе руками і кидали назад у ворогів. Ті, у кого потрапляли кулі, гинули на місці.

Найвідомішим козаком-характерником називають Мамая — ідеалізований образ козакамандрівника, воїна, мудреця, казкаря і характерника в одній особі. Також, за переказами, майже всі козацькі гетьмани, кошові отамани та відомі полковники були характерниками. Серед них — Остап Дашкевич, Дмитро Байда-Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай і найбільший характерник з них — Іван Сірко. За час свого отаманування — з 1659 по 1680 роки — Сірко брав участь у понад 100 битвах і не мав жодної поразки. Козаки вірили, що він знає наперед про те, хто з ним збирається воювати, що під час бою може перекинутися на хорта, вовка чи яструба або заклясти вороже військо.

Слід згадати, що характерники зазвичай формувались у окремий невеличкий загін, що міг вщент розбити цілу армію супротивника. Здебільшого характерниками були деякі гетьмани та кошові – себто вищі ешалони козацтва. Найвідомішими характерниками були Петро Сагайдачний, Іван Сірко, Іван Богун, Максим Кривоніс, Северин Наливайко.Дуже багато легенд ходять про уславленого кошовго отамана Івана Сірка. Кажуть, що козаки 5 років не ховали Сірка після його смерті, вони весь час возили його тіло із собою у походи і це дозволяло їм перемогти удвічі сильнішого ворога. Також відомо, що у мертвого Сірка відрізали руку та тримали її як талісман щастя.Спробємо розповісти про езотеричні практики характерників, власне саме те, що є найнепересічним та особливим у нашій славній козацькій історії.

Історіографія проблеми характерників не надто значна. Згадки про козаків з надзвичайними здібностями зустрічаються у Д.Яворницького  та П.Куліша  Знаходить певне висвітлення вказана тема у публікаціях сучасних дослідників В.Пилата  і Ю.Фігурного , де розглядаються традиції бойового мистецтва та культу воїнів-звірів у військовій культурі українців.Як важливу подію, стосовно дослідження козаків-характерників слід виділити дві книги Т.Каляндрука «Таємниці бойових мистецтв України» та «Загадки козацьких характерників» . У першій публікації розроблено концепцію українських бойових мистецтв на основі військової культури та духовності, військового ремесла та навиків, які утверджувались в історії та українського народу. Монографія знайомить з історією культури козацьких характерників, розкриває невідомі факти та подає новий погляд на уже знайомі явища. Зібраний науковий та фактологічний матеріал, який сконцентрований в науковій праці, є унікальною базою з вивчення історії характерників, які розвинули в Україні самобутню культуру та традицію лицарського бойового духу, що прийшов у сучасну епоху і був каталізатором відновлення незалежності України.

 

В другій книзі Т.Каляндрук розкриває харизматичні риси українських бойових мистецтв, якими володіли козацькі характерники, і які вони застосовували в надзвичайно важких умовах. Він проводить дослідження явища характерництва в контексті психологічних та філософських вчень, вбачаючи тісний взаємозв’язок між мистецтвом ведення бою і духовністю, звичаями, світоглядом, релігією народу та його психологічними характеристиками.

В давніх історичних джерелах під характерниками мали на увазі воїнів, наділених надзвичайними і навіть надприродними можливостями, що виділялись з козацького оточення. Звичне на перший погляд слово навіює нам думки про сильний дух і характер. Але насправді під цим словом криється набагато глибший зміст. Характерниками називали людей з властивостями відьмаків, чародіїв, пророків, знахарів. Таких козаків-чаклунів часто також іменували «химородниками» (гіпнотизерами), «галдовниками» (чаклунами), «заморочниками» (вміли напускати «морок» – туман, сон) або «каверзниками» .

Цікавий варіант походження терміну «характерник» подає засновник системи «Спас» на Півдні України – А.Скульський. Він вважає характерником людину, яка досконало володіє спасом. «Спас – це і є той самий хорт, що береже кошару, він може знаходитись тільки на нічийній полосі» . В цьому пояснені простежується важливий момент народного розуміння терміну: хорт – Хортиця – характерник.Часто в різних джерелах терміну «характерник» приписують грецьке походження: «character» – відмінна риса. Дослідник А.Клос доводить, що пояснення слова «характерник» слід шукати за допомогою санскриту – давньоарійської мови. Адже на території сучасної України в давнину жили індоарійські племена, частина яких у II тис. до нової ери вирушила до Індії, а частина лишилася, взявши участь в етногенезі балтійських і слов’янських народів, серед них і українського. Подібність між санскритом і балтійськими та слов’янськими мовами свідчить про тісні контакти цих народів у минулому .Перша частина терміну «хара»(«харе») в перекладі з санскриту означає «божа снага». Снага – це енергія (прана). Це саме та енергія, якою вміли користуватись характерники. Термін «характерники» може розшифровуватись також як ті, що володіють центром «хара». Звідси й «харакірі» – випускання життєвої енергії через центр «хара» до «ірі» – Ірію, слов’янського раю. Звідси також – «знахар» – той, що знає «хару», з відновлення якої повинно початись будь-яке лікування .Зміст другої частина слова «ник» тлумачиться за допомогою галицького діалекту. «Никай» – говорять в Галичині, що значить «дивись». Відповідно «никати» у більш широкому розумінні це бачити, знати, зберігати, володіти. Тобто, характерник це «той хто володіє божою енергією». Для аналогії можна використати тюрксько-російський термін «богатир». «Тирити» в давньому значенні – це зберігати, накопичувати. Тож слово означає особу, яка «накопичила у собі енергію бога» .Пізнавайте минувшину разом з спільнотою “На скрижалях”В пенджабській мові за свідченням С.Наливайка «хар» набуло значення «бог». В індійській міфології ім’я «Харі» має Вішну, «хара» — Шіва 13. Термін «хара» також означає руйнівник і є своєрідним уособленням бога Шиви .

Т.Каляндрук згоден з вказаним трактуванням, а також пропонує дещо іншу версію походження терміну «характерник». У Ведах, давніх арійських писаннях, говориться, що, серед касти кшатріїв-воїнів існували загони, основу яких складали «махаратхи» — могутні воїни, здатні поодинці битися проти тисяч. Оскільки префікс «ма» в санскриті означає «великий», то «харатхи» і є ті самі характерники – великі воїни, які володіють надзвичайним бойовим мистецтвом .

Той хто цікавиться історією українського козацтва, напевно чув захопливі історії про непереможних українських бойових козаків-чаклунів «характерників». Такі історії ширяться поміж людьми – в книжках, коміксах, Інтернеті, на підставі фольклорних оповідей у військовій символіці, навіть часом у звичайній школі – через різні патріотичні молодіжні організації сучасного «українського козацтва». Дивним чином «характерники» вже стали частиною українського «історичного» міфу. У військовому середовищі завжди існувала віра та забобони у замовляння куль та зброї, бо кожен хотів вижити в битві. У людей, які постійно воювали і, часто з діда-прадіда, не мали можливості звертатись до лікаря, функцію якого зазвичай виконував поодинокий «цилюрник», мали бути свої народні та можливо, напів’язичницькі способи лікування хвороб та поранень. Зрозуміло що в середньовічному суспільстві та серед тодішніх вояків були усіляко розповсюджені повір’я і в непереможного вояка, у замовляння, магічне лікування, гадання на майбутнє, амулети тощо. В ті часи це було нормою. Зрозуміти ми це можемо і зараз, але існує різниця між вояком, якому щастить на війні, народними методами лікування та речами, відверто іншого забарвлення. Як не дивно, люди 17-18 сторіччя чудово цю різницю розуміли, – а от вже їхні нащадки у своїй інтерпретації народного фольклору добряче змінили акценти.

Людина «сучасності», що захоплюється всілякими модними магічними течіями, трактує усе в міру своєї обізнаності та освіти, часто навіть не розуміючи, у що саме вона взялась бавитись. Відчуваючи брак реальних історичних свідчень та джерел, та не бажаючи дійсно дослідити матеріал, фантазери вдаються до маніпуляцій, – свідомо чи несвідомо, але очевидно для фахових дослідників. Зрозуміло, що одразу виникають питання звідки з’явився цей міф? Одна з розповсюджених та відомих є розповідь про «характерників», що міститься в першому томі «Історії запорізьких козаків» Д. Яворницького ( ст. 167). Там описуються різні магічні дива на підставі народних легенд, без посилань на реальні факти. Крім того, чомусь посилаючись на оповідь «старого козака» М. Коржа (про яку йтиметься далі), Д. Яворницький напевно навмисно не згадує, кого саме той називав «характерником». Друге відоме «джерело», що залюбки цитують, це збірник «Савур-Могила. Легенди та перекази нижньої Наддніпрянщини», виданий у 1990 році. Там багато дивних переказів та казок, але ж варто пам’ятати, що казки та оповіді часто змінюють першопочатковий історичний контекст.

Існують уявлення, що постать «характерника» є усталеною в українському фольклорі чи у класичних текстах з історії козацтва. Насправді ж адептами «характерництва» джерела використовуються зовсім інші…

 

 

Так, наприклад, урочисто цитується запис в книзі відомого польського історика, публіциста геральдиста Б. Папроцького, де нібито містяться перші згадки про «характерника». У ній текст польською мовою, – то ж наводимо фотоцитату зі сторінки книги, та переклад.

«Наказний гетьман Золотаренко, повертаючись з військом за повелінням Царя всередину Білорусі і проходячи місто Старий Бихів, мушкетним пострілом, що його вчинив з одної дзвіниці католицький органіст Томаш із засідки, був забитий на смерть, а органіст признався добровільно, що підмовлений був на сей злочин католицькими ксьондзами, котрі дали йому кулю од мушкета із священної чаші, за його словами, освячену і скріплену особливими закляттями; а пообіцяно йому за те поряд з мучениками царство Небесне і виховання дітей в школах єзуїтських. І насправді, по огляді виявилася тая куля незвичайною: в ній нуртовина була срібною з латинськими літерами».

Чи все відбувалось саме так – важко сказати. Адже ми не можемо відстежити історичні підстави саме такого перебігу подій. У згадці вочевидь присутній виразний антикатолицький контекст, але наскільки це відбиває тодішні реалії? Або ж це «фольклорні вправи» автора «Історії Русів», який творив у зовсім інших історичних обставинах більше сотні років по тому? Але знову-таки випливає контекст, що продовжує тему екзорцистів, що срібними кулями вбивають служебника диявола. Чи був для «католицьких ксьондзів» козак Золотаренко «агентом диявола»? І чи робило його «агентом» те, що він саме козак? Але постає інше питання: чому відсутні подібні згадки про інших козацьких діячів і персонажів, які своєю звитягою і відвертою жорстокістю помітно перевищували Золотаренка і через це могли претендувати на «диявольську сутність»? Варто згадати жахливий «імідж» серед католиків Максима Кривоноса або Івана Богуна, одне наближення яких викликало паніку у населення. Але вони загинули цілком «буденно»: Кривоніс – від чуми або від поранення, що не загоювалося, а Богун – розстріляний поляками «звичайно», без застосування срібних куль.

А тепер розглянемо, як же сприймали саме в тодішній Україні та безпосередньо на Запорозькій Січі таке явище як «характерництво». З огляду на відсутність більш ранніх джерел, то можемо поцікавитися, кого розуміли під цією назвою останні запорозькі козаки-січовики в середині – наприкінці 18-го століття?Видається, що усе стає однозначним та зрозумілим у спогадах, записаних від старого козака Микити Коржа. «Устное повествование бывшего запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, села Михайловского, Никиты Леонтьевича Коржа» вийшло в Одесі 1842 року. До друку його підготував архієпископ Гавриїл, записавши слово в слово. Саме Гавриїл, поруч із І. Срезневським та А. Скальковським, поклав початок краєзнавчим дослідженням регіону, за що Д. Яворницький назвав його першим істориком Півдня України. Цю оповідь також публікували А. Скальковський, та й Д. Яворницький [7]. Що цікаво, спогади колишнього справжнього запорожця 18 століття малюють дещо альтернативний погляд на «характерників», аніж подається в сучасних «версіях». І вона аж ніяк не військово-героїчна.Микита Корж згадує, кого в Україні називали «характерниками». Виявляється, що така назва побутувала щодо ватажків банд (що, в свою чергу трактується так само, як і у наведених польських творах), до яких входили злодії та деякі сіромахи-козаки, що втікали таємно з Січі та вчиняли розбій. Ці банди грабували, вбивали та піддавали різним жахам не тільки «традиційних ворогів»-іновірців – ляхів та юдеїв, але й так само вчиняли зі своїми ж православними – українцями-чумаками, нападаючи на їхні обози: «и начинали красть, грабить и убивать. Ибо они грабили чумаковъ на великихъ шляхахъ, дѣлали разбои надъ проѣзжими купцами и драли ляхивъ и жидовъ» .  Далі зазначається, що грабували також за допомогою чар та чаклунства.Виникає питання: так а де ж оповіді про героїчні вчинки у битвах з турками, татарами чи московитами? Чому не збереглося історичних свідчень звитяг «характерників» у доленосних для України бойовищах? Грабувати та вбивати мирне населення, купців та чумаків-українців, – а у чому ж полягає «національний героїзм» «характерників»?А що ж вчиняли з тими «характерниками», та яка ж була офіційна позиція січового товариства щодо цих «геройств»? Ось що розповідає про це старий козак:

«И такъ сиромы до такой степени шалостей по своему характерству доходили, що послѣ розбоевъ грабительствъ и убійствъ, дѣлали такія ище страшныя и безчеловѣчныя неистовства, що нелѣпо и говорити и на бумагу положити. О семъ доходили жалобы не только до Сѣчи но и до Столицы, чрезъ що самое и Сѣчь атакована и уничтожена: а преступники тогда было, если поймаются в воровствѣ, грабежѣ или убійствѣ, то судъ имъ коротокъ и не долго съ ними возятся по судамъ, а вдруг рѣшаютъ ихъ и казнятъ въ Сѣчи или по Паланкамъ, смотря по преступлениямъ: иныхъ вѣшаютъ на шибиницу, иныхъ убиваютъ кіями до смерти, иныхъ сажаютъ на пали, а иныхъ отсылаютъ на Сибирь» [9].

Треба врахувати один, дуже невипадковий фрагмент джерела: «…чрезъ що самое и Сѣчь атакована и уничтожена…». Ми-то знаємо, що знищення місцевих окремішностей була для Петербургу цілеспрямованим завданням. І Січ була приреченою на загибель просто через зміцнення Російської імперії. Але виправдання жорстких дій влади «для народу» були традиційні: через порушення закону, ґвалт та злочинність. «Добрий Цар» (Цариця) виправить…Тут мова може йти про те, що факти бандитизму та корупції «на місцях» завжди ставали зручним приводом для імперської влади прибрати рештки місцевої козацької автономії. Інститути традиційної української влади ставали заручниками соціального або звичайного бандитизму у своїх околицях. Відомий приклад слобідських козацьких полків, автономія яких була скасована Катериною ІІ у 1765 році саме під приводом розслідувати скандальні місцеві зловживання та беззаконня. Гайдамаччина з її насильницькими проявами у «міжкордонні» Росії, Речі Посполитої та Османської імперії у 1730-1760-х роках стала одним з офіційних пропагандистських приводів «навести лад» на січових землях. І одним, нехай і не головним із приводів стали, вочевидь, і «славнозвісні» – а тут можемо сказати щиро сумнозвісні – «характерники»…Всі ці «геройства характерників» з оповіді М. Коржа, цілком вписуються в злочини серійного маніяка 1730-40-х років, вбивцю, збоченця та насильника – Мацапури. Павло Шульженко, на прізвисько Мацапура, вжахнув тодішнє населення Сумщини та Полтавщини. З бандою собі подібних грабував та вбивав купців, викрадали жінок, ґвалтували всією бандою, та потім вбивали, деяких з вбитих жінок з’їдали. Схопивши вагітну жінку, спочатку зганьбили, а потім один з бандитів – бувший запорожець вирізав в неї з живота зародок дівчинки та ворожив на неї. Потім в дитині вирізали серце та також ворожили, підкидуючи серце, видраний із черева зародок засмажили та з’їли, в матері відрізали груди та з’їли [10]. Автор статті, що знайшов судові акти, Микола Горбань, вважав, що той бувший запорожець ворожбит – людожер, відносився до категорії характерників, химородників [11].

Отже, згідно джерел та уявлень людей 17-18 ст., історичні згадки про «характерників» не несуть нічого героїчного та вартого наслідування, навпаки всюди присутній відвертий сатанинський, чаклунський підтекст, розбій та садистські мотиви.

Умовно таких персонажів можна поділити на дві категорії. Перша категорія – особа що провела ритуал відмови від Ісуса Христа та християнської віри, наругою над зображенням страждаючого в муках Христа довела свою прихильність до Сатани, за що отримала захист від куль та отримала можливість вмовляти свої кулі та робити постріли влучними. Друга категорія – «характерник», що уклав угоду з дияволом, провів сатанинський ритуал, отримав на знак цього прикмету на тілі – «характер» та, як прислужник сатани, отримав певні магічні здібності, невразливість до болю та ураження зброєю. Будучи служником диявола, характерник веде асоціальний, розбійний спосіб життя, вчиняє людям різні «страхи», за допомогою чаклування краде, вбиває, та вчиняє такі страшні речі, що очевидцям соромно, вони навіть не можуть описати їх у повній мірі. При тому ці всі дії вчиняються в мирний час проти простих мешканців, у тому числі проти українців. Справжні козаки-запорожці, якщо виловлювали таких «характерників», піддавали їх за всі їхні вчинки тортурам та нещадно вбивали. Тож для військової слави українських козаків, для козацької звитяги «характерники» – персони зайві та компрометуючі. Міф про «характерників» в народних уявленнях через кілько сотень років отримав дещо інше забарвлення.Дивним чином у другій половині 19 століття справжній образ «характерника» – служебника диявола та бандита вбивці забувся, народний фольклор залишив лише магічні здібності та додав героїчних рис пов’язаних з боротьбою проти ворогів – чужинців. Етнографи кінця 19-го століття вже фіксували різні оповіді, а письменники втілювали ці легенди та казки на папері. Жодних історичних, зафіксованих очевидцями свідчень про те, що «характерники» здійснили якісь геройські вчинки під час військових компаній – немає. Все спирається лише на народні оповідання. Байки про надздібності перегукувались із релігійними мотивами, наприклад, про можливість «характерників» ходити по воді-морю, що можна трактувати як звичайний для сатаністів акт висміювання Євангелія. До цієї бісовщини додались і відлуння легенд про потвор-вовкулаків, що роздирали людей чи, покусавши, перетворювали на собі подібне створіння, і яких можна вбити лише срібною кулею. Якісь відлуння різанин та збочень справжніх бандитів «характерників» перетворились на байки про відрізану кінцівку Сірка та ритуальне пошматування його тіла, про геройство Палія, де він порізав на шматки І. Мазепу, і тут навіть зрозуміло, звідки віє вітер. При якій владі складались ці легенди та байки, хто ненавидів Мазепу та вигадував про нього огидні, принижуючи байки?

Виникає питання: навіщо пропагувати та поширювати «характерництво»? Хіба не достатньо пишатись просто вправними реальними вояками – козаками?

 

Українські козаки завжди були явищем містичним, таємничим, дивовижним: ну хто ще йшов у бій до поясу оголеним, лавиною кидався на ворогів і знищував їх вщент, ліз в саме пекло аби визволити побратимів, майстрував чудернацькі речі (на кшталт підводних човнів), які допомагали застати ворогів зненацька і здобути блискучу перемогу… І цей перелік можна продовжувати.Але в усіх древніх славетних військ була ще одна таємна зброя: чаклуни, маги… одним словом, люди з надприродними здібностями. Їх вміння використовувались повсякчас, принаймні згадки про це можна знайти в літературних творах та деяких історичних трактатах. Не були виключенням і українські козаки. Чули про таких собі характерників? Так от ці дивовижні воїни залишили чималий слід в українській історії. Навіть стихія підкорялась їх твердому характеру!Вважалось, що вони не бояться ні вогню, ні води, ні шаблі, ні кулі (хіба що срібної та освяченої, але про це потім); можуть відкрити будь-які двері без ключів, плисти у човні по підлозі, немов на хвилях, перейти річку, навіть ноги не намочивши, перетворюватись у різних тварин, читати думки, ставати невидимим, спілкуватись з тваринами і ще знали цілу купу різних чарівних фокусів.Цікаво, що характерництво переважно вважалось військовим мистецтвом. Хоча в кожному місті чи селі були такі собі знахарі та відуни (що володіли тими ж знаннями, що і характерники), які повинні були захищати місцевих жителів від нечисті. Це були люди “від Бога”, щось на кшталт добрих магів, які захищають рідний край.Вважалось, що характерником може стати виключно людина з екстрасенсорними здібностями, з вмінням читати думки та гіпнотизувати, зі схильністю до телепатії та телекінезу. Окрім того мало бути присутнім Боже Провидіння, лише так можна було “доторкнутись” до древніх знань, щоби використати їх для доброї справи. Адже якби такі речі потрапили до злих рук, хто зна, що могло би трапитись.Характерництву навчали з дитинства, терміни встановлювались індивідуально для кожного, в залежності від потенціалу та вмінь учня. Після закінчення навчання був ритуал посвячення і, звичайно, важке випробування, яке фактично доводило майбутніх характерників до межі життя і смерті. Вважається, що саме в таких ситуаціях у людини проявляються надприродні здібності, якщо можна їх так назвати.Та є свідчення, що характерники власноруч навчали козаків деяким секретам природи і їх правильному використанню. Адже успіх у військовій справі часто-густо залежить від різноманітних знань і їх відповідного застосування. От ви знали, наприклад, що якщо вам потрібно довго ховатися в болоті серед набридливої комашні, варто натертися настоянкою певних трав, дьогтем чи хоча б мокрою глиною, тоді комахи оминатимуть вас? А характерники знали. Рятуючи важко поранених, вони вводили людей в транс, щоб ті не відчували болю під час операцій. Тому, можливо, їх сила полягала не стільки в магічних здібностях, скільки в знаннях і маленьких хитрощах, про які знали лише характерники. Іншим могло здатися, що це все темні сили. Хоча насправді це всього лиш вміння правильно використовувати всі можливості природи та людини, в тому числі й розумові. Хоча як їм вдавалось непомітно прослизати серед ворогів чи зникати з в`язниці непоміченими і досі залишається таємницею.А ще розповідають, що характерники володіли мистецтвом виготовлення так званих “криків”: брали комиші, занурювали їх у воду, потім у віск і кричали на них. Віск якимось магічним чином всотував ці звуки. Згодом такі творіння розкидали по степу: якщо хтось наступав на нього, лунав крик і вартовий вже знав про наближення ворога.Але давайте повернемось до витоків, розберемось в історії. Звідки взагалі виникло таке поняття, як “козак-характерник”? Вважається, що все почалось з великого переселення арійських племен. Подорожуючи на схід, вони залишили по собі цінні ведичні знання, які через багато століть перейняли характерники.А отримали вони їх у спадок від древніх українських волхвів. Коли відбулось хрещення Русі, всіх, хто мав справи з темними силами, переслідували. Саме тому віщуни, жерці та волхви об’єднувались у Січі, на основі яких розвивались школи бойового гартування. Тут створювали справжніх українських лицарів за допомогою віри, споконвічних звичаїв та древніх обрядів. Згодом їх справу продовжили характерники.Тут можна з легкістю повести паралель із Запорізькою Січчю.До речі, існують згадки, датовані ще 10 століттям, про те, що на острові Хортиця є старовинний велетенський дуб, до якого ще наші предки приносили жертви. Саме це місце згодом вшановували і запорожці: тут відбувались козацькі ради для обговорення важливих політичних чи суспільних питань, проводились молебні. І саме біля цього дуба відбулось прощання козаків з Хортицею і Запорізькою Січчю.Той факт, що вони не були християнами, напевно, очевидний. Попи вважали, що в цих людей вселився злий дух. Ховали їх не священики, а самі козаки, за старовинним звичаєм, лицем до низу. Декому, щоправда, забивали ще й кілок у серце, аби він не тривожив світ живих з потойбіччя.Цей звичай бере свій початок ще від скіфів. Саме так плем’я ховало людей, яких після смерті не хотіли бачити серед живих, наприклад, чаклунів. Так сонце не могло торкнутися своїм промінням їхнього лиця та оживити їх.Були характерники і серед гайдамаків. Очевидці частенько розповідали, як ті струшували з себе кулі та кидали їх назад у ворогів. Така прерогатива належала тільки характерникам.Саме ці мужні воїни прагнули захистити  Січ, коли московські війська прийшли її нищити. Однак, старшина і духовенство не погодились, мовляв, не можна християнську кров проливати. Що ж, маємо, що маємо. Та характерники, принаймні не здались ворогу, як це зробила більшість козаків. Вони втекли за Дунай аби створити нову Січ, Задунайську. Хоча деякі залишились і в околицях Запоріжжя, жили собі звичайним життям, от тільки прожили більше ста років, “ні хмара, ні грім” їх не брали, робили зброю і заговорювали її, чим і привернули до себе увагу оточуючих.Звідки походить саме слово “характерник” сказати досить важко. Звичайно, найпростіша версія – зв’язок із словом “характер”. Так, козаки були людьми “з характером”, як то кажуть, твердими, мужніми, з міцною волею та здатністю впливати на інших. Ще б, хто би не пішов за таким рішучим хлопцем. Але для декого це надто спрощене пояснення. Існує також версія, що ця назва походить від імені богині Хари. Тут історія доволі заплутана і бере свій початок ще від ти же аріїв. Щоб вас не заплутувати, скажемо лише, що Хара – одне з імен богині Ради чи Лади – матері богів, богині любові, гармонії та мудрості. Вважається, що характерники – ті, кого богиня звільнила від смертності тіла. Що ж, тут, звичайно, можна знайти і багато аргументів проти, однак будь-яка версія має право на існування, доки не доказано протилежне.В наш час ще залишився слід від характерників. Їх бойові мистецтва, таємниці та звичаї втілились в українських бойових танцях, на кшталт, гопака, який вважається синтезом фізичної та духовної, себто психологічної підготовки воїна. До речі, вважається, що характерники, готуючи козаків до бою, дуже багато уваги приділяли саме психологічним аспектам. Тому навряд чи сьогодні можна говорити про нечисту силу, знаючи, яким вагомим може бути психологічний вплив на людину.А ще в Україні існують молодіжні організації, які намагаються передати наступним поколінням древні знання та бойові мистецтва наших предків.Звичайно, історія часто перекручує факти, додає нових подробиць, яких, можливо, ніколи і не було насправді. Тому відрізнити правду від вигадки часом дуже складно. Тож давайте не будемо робити поспішних висновків.Насправді сьогодні залишилось дуже мало інформації про цих людей. Попри те, що за часів радянської влади слово “характерник” намагались виключити з українського лексикону, створюючи йому погану славу, не варто забувати, що це, перш за все, були мужні воїни з надзвичайними здібностями, які все ж таки воювали за Україну…

Серед запорізького козацтва існувало таємниче, овіяне легендами явище – характерництво. Навіть у наш час в українському селі десь та й почуєш: “З ним не заводься. Він характерник… ” Але зараз такі слова давно вже стали рідкістю. Як говориться – “перевелася земля наша …” Втім, я поспішила з таким визначенням. Як у старовину, так і зараз справжні відуни ніколи не афішують про свої здібності. Їм це не потрібно. Вони завжди відчувають людину, яка потребує їхньої допомоги. Вони самі вирішували і, мабуть, вирішують зараз, до кого поспішити на допомогу. Що ми сьогодні знаємо про цих загдкових січовиків? Відомо, що їх ще в народі називали галдовниками, химородниками. Різниця в назвах залежала від напрямків діяльності козака а також від його майстерності, рівня його підготовки. І, хоча існує думка, що серед них не було жінок, насправді – це не зовсім так. За часів Київської Русі жінок-характерниць називали терміном “поляниця”. У військовому мистецтві вони ні в чому не поступалися чоловікам, зате вміли багато такого, що було недоступно звичайному воїну. Як ставали характерниками? Ними ставали козаки, які, за сучасним визначенням, володіли екстрасенсорними і паранормальними здібностями: телепатією, яснобаченням, здатністю до гіпнотичного впливу. Існує чимало легенд про те, що вони володіли до того ж і здатністю до подорожей у Наві, тобто – до подорожей у паралельному та потойбічному світах. За переказами, їх готували з дитячого віку. Мабуть, досвідчені галдовники могли розрізняти з пелюшок юне дарування. Хлопчик на довгі роки ставав спочатку джурою у старшого бійця-химородника. Але слово “служка” не передає точного значення обов’язків такого хлопчика. Хлопчик поруч з учителем осягав премудрості древніх знань. Учитель передавав учневі ті знання, якими сам був навчений. Процес навчання розтягувався на багато років і був системою психофізичної підготовки, яка включала в себе магічні ритуали, а також обов’язкове навчання військовому ремеслу і мистецтву. Виховання характерника Які функції козацькі маги виконували у війську? Насамперед, і, що дуже важливо, вони були радниками козацької старшини, біда тільки в тому, що та будучи за природою своєю, свавільною – не дуже часто прислухалася до мудрих порад віщунів. Найбільш часто останні виступали в ролі знахарів, виконуючи функції як швидкої допомоги на полі бою, так і подальшого лікарського супроводу, оскільки в військових загонах лікарів, як таких, не було. У козацькій медицині характерниками широко використовувалося лікування землею. Землю загортали в павутину, і вона миттєво зупиняла кровотечу. Але в цьому лікуванні теж були свої секрети. Самолікування загрожує зараженням крові. У колишні часи Дике Поле Січі було під енергетичним захистом порогів Дніпра. Вода, проходячи через пороги, несла потужну енергетику, вона очищала козаків. Тепер ці місця запиті Каховським водосховищем, там стоїть Запорізька атомна електростанція, на Нікопольщині відкритим способом видобуваються марганцеві руди. Земля козацтва перетворилася на зону екологічного лиха. Козацькі медики застосовували фіто- і ароматерапію. Козаки курили лікарські трави в колисках. Наприклад, полин допомагав заспокоїти нерви, покращував гостроту зору. Коли випадала роса, козаки лежали на галявинах, де росли трави. Лікували «водою-залізницею»: брали іржаве залізо, розжарювали його на багатті і опускали у воду. Так виходила вода, яку пили від анемії. Застосовувалося лікування камінням, на них настоювали трави. Використовували і такий рецепт: змішували горілку з порохом і обробляли рани. У козака-характерника завжди з собою були підкова і люлька. Він знав, як розслабляти і качати м’язи за допомогою підкови. «Щоб вилікувати пораненого, його спочатку звільняли від душ убитих». Також характерниками були неперевершені бійці і розвідники. Отже: порадники знахарі бійці розвідники Спеціально навчені в часи запорізького козацтва становили загони пластунів, свого роду спецназ того часу, традиції якого збереглися і після депортації запорожців на Кубань. Навіть звичайний козак – «це не тільки гопак», а людина вільна по духу, до того ж озброєний, підкорятися випадковим людям було не в його правилах. Літописи, а також билинний епос із глибини століть яскраво свідчать, що язичницькі вірування пронизували усе життя наших предків у всіх соціальних прошарках. Не виключенням були і козаки. Відомо тільки, що волхви стояли найближче до жерців, які постійно служили вівтарям Богів, підтримуючи вічний вогонь і охороняючи спокій нашого народу. Швидше за все, екстрасенси із Січі ведуть свій родовід від давньоруських жерців, які берегли тисячолітню культуру, охороняючи від ворогів. З того, що нам на сьогодні відомо про характерників, ми знаємо, що вони володіли не тільки чудовим знанням магічних ритуалів і замовлянь, практичним застосуванням прийомів екстрасенсорного впливу на противника, але й проходили бездоганну школу бойових мистецтв (гопак, спас, триглав), володіли багатьма видами зброї, мали велику внутрішню і зовнішню силу – в силу чого його можна з повним правам вважати їх і волхвами, і воїнами. Таким чином, характерник – унікальна постать на той час. І, як будь-який чарівник, він не міг померти, не передавши свій Дар Відання хоча б одному наступникові, завдяки чому ці знання і збереглися до наших днів. “Козацькі ніндзя” постійно, з допомогою вчителя, удосконалювалися у своїх здібностях, розвивалися фізично і духовно. Вони жили (і живуть) в єднанні з Природою, вшановували сили Землі і Неба, пробуджували, розвивали свій могутній дух, розкривали природні здібності, вчилися розуміти світ і користуватися його силою – на величезних відстанях бачити і відчували, передбачали негаразди і діяли на їх попередження. На Сході такі люди отримували титул Бодхісаттва. В Україні – Крір – характерник. Він уособлював в собі ідеали честі і слави, суспільної моралі… Йому завжди був притаманний західний тип мислення – тобто, вільне спілкування із загальним ментальним планом Планети Земля через всі рівні інформаційних полів. Іншими словами – осяяння. Козаки-характерники були обраними воїнами, елітою війська. Могли наводити різну ману на своїх ворогів. Що таке мана? Це коли в реальному житті люди починають бачити нереальні образи. Наприклад, в історії були зафіксовані такі випадки. Наприклад, женуться ляхи і ніде сховатися, тоді козаки-характерники ставлять серед поля списи по колу і зусиллям волі і духу входять в особливий психоенергетичний стан, коли їх намір стає дійсністю. І ляхи бачать серед поля дубовий гай… Зупиняються і повертаються назад. Це і є Мана. Такі ірраціональні речі не раз рятували козаків від ворогів. Кажуть, після таких зусиль козаки могли три доби поспіль спати, таким чином відновлюючи сили. Воїн характерник Характерниками були відомі козацькі ватажки Козацькі полководці Северин (Семерій) Наливайко, Петро Сагайдачний, Іван Богун, Максим Кривоніс, Іван Сірко, Іван Золотаренко, Семен Палій, Максим Залізняк та багато інших – належать до характерників. Існує легенда, що кошовий Війська Запорозького Низового Іван Сірко заповідав по своїй смерті відрубати і засушити його праву руку і завжди брати її з собою в козацькі походи. Перемога гарантована. Нова легенда стверджує, що і в наш час цю руку шукають «зацікавлені кола»… З військових подвигів химородників в давні часи відомі їхні атаки на війська Перського царя Дарія, який мав необережність вторгнутися в наші землі зі своїм величезним військом. П’ятірки оголених по пояс воїнів, стоячи на конях, прорубували проходи крізь тісні ряди персів, розгорталися, прорубувалися знову, скакали в степ, а перси не могли з ними нічого зробити. Це був один із прийомів тиску на ворога, його деморалізації. Серед звичайних запорожців тривав такий кураж і в часи вогнепальної зброї, що несло невиправдані жертви. Існували індивідуальні практики по навіюванню супротивнику потрібного собі уявлення: ставати невидимими, незрозумілими ворогові. Занепад характерництва Існує думка, що занепад характерництва був ще одним з чинників занепаду і самого козацтва. А занепало воно через християнізацію Запорозької Січі і загалом негативне ставлення церкви до воїнів-екстрасенсів. У козаків був надзвичайно сильний зв’язок з потужним дохристиянським егрегором (психофізичним полем), який створювався протягом багатьох тисячоліть нашим народом. Через втрату зв’язку зі своїм егрегором, через вплив чужої, не властивої нашому народу духовності, була втрачена вища сила, віра і оптимізм, духовний стержень. З прийняттям Володимира християнства, який дуже любив велич, розпочалося масове винищення служителів язичницького культу, вони змушені були піти в підпілля, в броди і ліси, створивши фактично таємний орден, який проіснував протягом усіх наступних поколінь, часто-густо приймаючи личину або козаків-характерників, або знахарів-мольфарів, віщунів, астрологів, зрештою сьогодні – екстрасенсів, сенситивів. Щоб возвеличити віру Христову і представити світові язичницький світ в сірих барвах примітивізму, робилося все можливе для знищення літописної спадщини як нашого, так і інших європейських народів. Саме тому маємо досить бідну відображену на папері історію… Однак, те, що залишилося – маємо дякувати язичникам. Історичні думи та билини, українська міфологія – усі вони дохристиянського походження і сприяють збереженню в народі пам’яті про своє коріння, своє походження.Власне, увесь український фольклор просякнутий язичницьким світоглядом. Кшатрій Легенди про козаків-характерників Козак-характерник завжди відрізнявся дивакуватим, упертим характером, був «з родзинкою», захопленим чимось незвичайним. З ним пов’язано безліч таємничих і чудесних історій. Серед них є чимало й таких, в яких йдеться про скарби. Козацькі маги самі ховали їх, самі і вміли знаходити скарби, заховані іншими. Знаходили по вогням, що раптом спалахували перед ними на узбіччях доріг, по туманних клубах над курганами, по зірках, що падали в чорні яри, і ще по безлічі інших прикмет. Козаки-характерники багато вміли: і клади знаходити, і рани заговорювати, і мертвих на ноги ставити, і ядра полами жупанів ловити на льоту, і сухими з води виходити, і в мить ока переноситися з одного краю степу в інший. “Запорожці були лицарями і великими характерниками, – згадували про козаків жителі придніпровських сіл. – Куля їх не брала; на Дніпрі, бувало, простелили повсть і йдуть. Катерина хотіла підвести їх під свою владу, а вони не захотіли. Щоб показати силу, кинули повсть на морі, взяли землю в чоботи, горілки в баклаги – і вирушили до Туреччини. Пливуть собі та співають”. Багато легенд і переказів побутувало в народі про окремих галдовників. Про них чубаті діди розповідали жваво, з подробицями (характерними!), ніби йшлося про їхніх близьких родичів: “На Великому Лузі ще при запорожцях жив химородник Фесько. Його дуже боялися і слухалися козаки. Ось, бувало, лежить чоловік, а він ріже чорну редьку. Як тільки пустить редька білий сік – людині стане погано, як сік почорніє – людина помирає. Він тоді начаклує, що редька вбере в себе сік чорний, а пустить білий – і людина оживає… Серед характерників були ті, які жили більше ста років на світі. Парадоксальний факт: незважаючи на те, що на Січ не допускалися жінки, вони зустрічалися серед військових магів-характерників. У виявленому нещодавно похованні з восьми характерників були дві жінки. Відомо, як козак-характерник Іван Богун провів вночі військо через польський табір і жодна собака не загавкала. Щоб себе захистити, козаки захищали свій табір списами, і противник, приймаючи їх за зарості очерету, проходив мимо. Характерники виготовляли «крики»: брали очерети, занурювали їх у воду і віск, потім кричали на них. Віск запам’ятовував крик. Такі очерети розкидали по степу. Наступаючи на них, ворожий кінь кричав, і козак на вахті чув його. Про характерників сьогодні говорять багато. Пишуть про них багато, але пишуть про те, що вони зробили, а не про те, як вони цьому навчилися. Разом з вами ми зараз проаналізуємо причини такої ситуації. А для початку давайте простежимо етимологію слова «характерник».
Звернемо свою увагу спочатку на саме визначення людини, яка оволоділа надзвичайним здібностями. Поряд зі словом «характерник» в літературі можна часто зустріти такі слова як «химородник», «галдовник» (від слова «галдувати» – чаклувати) або «заморочник» (від словосполучення «напускати морок» – «напускати туман, сон»)(1) – так називали тих козаків, які були віщунами та чаклунами на Запорозькій Січі, які займалися не лише ворожінням, але й лікуванням поранених, психотерапією, військовою та фізичною підготовкою.
З точки зору психології, характер (від грец. ;;;;;;;;) людини – це динамічна, упорядкована сукупність стійких, індивідуально психологічних особливостей людини. Коли ми говоримо, що у людини «твердий характер», то під цим ми розуміємо людину з чіткими та стійкими навичками поведінки, які не змінюються під впливом зовнішніх факторів. А саме такими завжди нам описує характерників історія.Це слово також можна пов’язати з іменем давньоарійського бога війни Хара. Цей бог розглядається як одне з втілень бога Шіви, який входив у священну трійцю (трімурті) верховних арійських богів. В епічній пам’ятці «Махабгараті» походження цього імені Шіви пов’язують з тим, що він здолав (санскр. – harate) інших богів – Брахму, Інду, Варуну, Яму і Куберу. Як іпостась бога війни, Хара руйнує старе, відмерле. Цікаво, що атрибутом цього бога є тризуб – прадавній знак, котрий зараз є символом сучасної України. Також одним з епітетів бога Вішну є Харі, яке тлумачиться як «зелений». Ця іпостась Вішну збігається з нашим прадавнім язичницьким богом Ярилом (ярий-зелений). Відомий дослідник ХІХ століття Олександр Вельтман, посилаючись на історичні матеріали, ототожнював Хара з Ареєм – Ярилом-Юрієм, сонячним божеством воїнів-слов’ян. Саме від Харо (Арея) походять роди, котрі називали себе «ар’я» – благородні, які потім трансформувалися в Юріївські роди давніх князів (2).В Індії знамениті раджпути вважають себе потомками бога Харо (Арея). Вони і нині поклоняються йому. На давніх єгипетських барельєфах бог Хор зображується як вершник, який перемагає змія, точнісінько як християнський святий Юрій. Звідси і назва острова Хортиця – священний острів бога Хорса, який за часів Київської Русі називався островом святого Юрія. Цікавий факт, що в деяких місцевостях нинішньої України вовків і нині називають хортами – «собаками Хорса» або «собаками святого Юрія».Деякі латинські автори, описуючи Скіфію, згадують місто Харакени – пізнішу літописну Харкань, котру сучасні вчені асоціюють з нинішнім Харковом. Етруски у свої часи поклонялися богу Хару – богові смерті.А в японських системах бойових та енергетичних практик використовують термін «хара» – енергетичний центр людини, резервуар її життєвої сили, який розташований трохи нижче пупка. Звідси і термін «харакірі» – відомий самурайський звичай ритуального самогубства шляхом розтинання живота (він також відомий як «сеппуку»).Якщо ж зробити невеличкий огляд літературних пам’яток про характерників, то ми побачимо, що їх не так вже і багато. Набагато більше зараз можна прочитати про японських самураїв та середньовічних лицарів Європи. Сотні років окупації України різними «братськими державами» зробили свою чорну справу. Але й ті крупиці відомостей, які змогли пробитися до наших часів, дають можливість зрозуміти, що від нас приховали не просто казки та перекази про нав’язаний типаж «п’яниць та розбишак», а справжні образи ідеальних воїнів, які могли б стати прикладом для наслідування сучасними борцями за незалежність та процвітання України. Так що ж від так старанно приховують?
Перші згадки про власне козаків-характерників датуються XV століттям – про них писали руські та візантійські філософи. Пізніше польський історик Бартош Папроцький (1540 – 1614) лишив спогади про козаків, які не лише замовляли кулі, а й збирали їх з себе руками та кидали назад у ворогів. Ті, в кого потрапляли ці кулі, гинули на місці.
Найвідомішим літературним козаком-характерником називають козака Мамая. Власне це не історична особа, а здебільшого ідеалізований образ козака-мандрівника, воїна, мудреця, казкаря та характерника в одній особі. Також історія донесла до нас відомості про конкретних козацьких гетьманів, кошових отаманів та полковників, які мали надзвичайні здібності. Серед них: Остап Шашкевич (1455 – 1535), Дмитро Байда-Вишневецький (1517 – 1563), Іван Підкова (1533 – 1578), Самійло Кішка (1530 – 1620), Северин Наливайко (1560 – 1597), Петро Сагайдачний (1582 – 1622), Максим Кривоніс (? – 1648), Іван Богун (? – 1664), Данило Нечай (1612 – 1651) і, звісно, Іван Сірко (1605 – 1680). Ці люди не просто були отаманами, а справжніми полководцями, які своїм військовим вмінням навічно прославили козацтво.
Візьмемо, для прикладу, І. Сірка. Нам відомо, що за час свого отаманування (з 1659 по 1680 рік) він брав участь у більш-менш великих 55 битвах і скрізь виходив переможцем. І це не враховуючи безлічі дрібних сутичок з ворогами, які не були занесені до літописів, але все ж таки виграних ним. Прості козаки вірили, що він знає наперед про те, хто з ним збирається воювати, якими силами та коли. За переказами І. Сірко міг під час бою перекинутися на хорта, вовка, яструба або заклясти вороже військо. Його бойові успіхи були такими визначними, що у свій час турецький султан видав фірман (указ) про моління в мечетях на загибель цього славного отамана. А український письменник Адріан Кащенко (1858 – 1921) писав про нього:
«Чи зміг би простий чоловік з такою невеликою купкою товариства самостійно, без чужої допомоги відбитись від далеко більшого і краще озброєного війська турецького і татарського, і більше 30 тисяч яничарів, мов баранів, вирізати між січовими курінями? А хто ж, як не характерник, зміг би вскочити з купкою товариства у самий Крим, кубло великої орди, поруйнувати його городи, вирятувати невільників, що зігнані туди з усіх земель, і взяти велику здобич?» (3)
Існує легенда, що козаки п’ять років після смерті не ховали тіло І. Сірка, а возили його із собою у походи. Вони були переконані, що їхній отаман і мертвий наводить страх на ворогів та допомагає їх перемагати. А згодом (за настановою ж самого І. Сірка) – відрізали його праву руку, з нею ходили на війну і за необхідності виставляли її наперед, приказуючи: «Стій, душа й рука Сіркові з нами!» (4). Це також приносило перемогу козакам у всіх боях.
Про масове застосування чаклунів-характерників козацькими воєначальниками ми взнаємо з опису оборони Говтви від польського війська в квітні 1638 року. Капелан польського війська Окольський згадував:
«Тисячами посадили на валах людей, гармату розложили на шанці, сотнями обсадили башти і брами, по високих дахах розсадили чарівниць і чарівників, аби слідкували звідти і чинили замовлення на добру стрільбу, повітря і вогонь».
Багато хто з сучасників зазначав наявність козацьких чаклунів і чаклунок і у війську гетьмана України Богдана Хмельницького (1595 – 1657).
Історія донесла до нас також факт про те, що, коли у 1775 році за наказом російської імператриці Катерини ІІ (1729 – 1796) московські війська підійшли руйнувати Запорізьку Січ, старшина і духовенство умовляли козаків не чинити опір. Більшість запорожців здалися. Але найнепокірніші, очолювані характерниками, покинули Січ і втекли за Дунай в Туреччину, де заснували Задунайську Січ (на території сучасної Румунії). Проявили себе характерники і на новому місці – у війні з козаками-некрасівцями. За переказами, характерники допомогли козакам заволодіти липованським містечком Дунаєвець (5).
Історія також свідчить про те, що чимало старих характерників залишилося на Великому Лузі і після зруйнування Січі. В народних оповіданнях збереглися прізвища декого з них: Джерелівський – «сам кував рушниці і умів заговорювати їх, був великим стрільцем і мисливцем, не боявся ні хмари, ні грому» і «завжди охоче давав притулок всім запорожцям, що після зруйнування Січі не пішли на Дунай і лишилися без притулку»; три брати-запорожці Канцибери «силачі були великі», а жонатий Канцибера «був великий галдовник (чарівник) – загалдував свої гроші» і їх ніхто не брав; був ще козак Гайдук та інші (6). Прожили вони, за переказами, більше ста років. До нас дійшли деякі географічні назви, пов’язані з ними: Джерелівське урочище, Канциберівське озеро і урочище.
Ці ж літературні джерела донесли до нас інформацію про те, що характерники були сильними воїнами та справжніми чаклунами. Вони робили багато речей, які були невластиві простим людям: вміли зупиняти кров, заговорювати біль, ловити кулі голими руками, ходити по воді та вогню, годинами могли знаходитися під водою, ставали невидимим, гіпнотизували ворогів, з’являлися в кількох місцях одночасно та викликали панічний жах у неприятеля, що спричиняло панічну втечу його з поля бою. Також вони могли бачити майбутнє та події, які відбувалися за сотні кілометрів в інших краях, впливали на свідомість людей, неживу природу, лікували смертельні рани, знаходили сховані скарби, виходили сухими з води («на Дніпрі войлок прокладуть і йдуть»)(7). Уміли характерники також керувати погодою – розганяти хмари або, навпаки, накликати дощ. Сильний дощ міг зволожити порох, що робило тогочасну вогнепальну зброю нездатною до застосування у бою. Також дощ міг перетворити землю на полі бою на багно, в якому грузла важка кіннота супротивника.
Аналізуючи наявну інформацію, ми можемо також зробити висновок, що характерники були людьми з так званими екстрасенсорними здібностями, зі схильністю до навіювання, гіпнозу, яснобачення, телекінезу чи телепатії. Історик Аполлон Скальковський (1808 – 1899) описував характерників як чарівників, «що їх жодна вогненна зброя, ні куля, ні гармата умертвити не може», а за необхідності вони могли зачарувати будь-яких сторожів чи вартових до такого стану, що «ніхто з них не почує і не побачить жодного козака… і тоді вже вони беруть що хочуть, і повертаються в Січ» (8). Письменник Андрій Чайковський (1857 – 1935) описував характерника як «надчоловіка, котрого куля не бере і котрий самого чортяку вміє окульбачити і заставити собі служити» (9). Так само і Микола Костомаров (1817 – 1885) трактував характерника, як «чародія, якого не брала куля» (10). А історик Володимир Голобуцький (1903 – 1993) писав, що характерники були «замовлені від кулі і шаблі» (11).
За легендами, характерників «ніколи не ховали попи, а ховали їх запорожці по-своєму» (12). У народі ходили вірування, що характерника можна було вбити лише срібною кулею в серце – тому вони нерідко першими йшли в бій. Як розповідають легенди, декотрим характерникам після смерті забивали в груди кілок, щоб вони не вставали (13). Однак найпоширенішим похованням характерників було поховання лицем донизу. Цей звичай зберігся ще зі скіфських часів. Як стверджує історик Світлана Бессонова, таким чином хоронили «небезпечних людей-чаклунів, тобто осіб, чиє посмертне відродження було небажаним. Для того їх обертали обличчям вниз, щоб сонце не торкнулось їх своїм животворним промінням» (14). Одне з таких поховань козака-характерника було розкопано у 1936 році біля села Архангельське Ясинуватського району Донецької області. Козак лежав у дубовій труні, зробленій без жодного цвяха, лицем донизу; одягнений був в червоні шаровари і синій жупан, підперезаний зеленим поясом, а за поясом мав пляшку горілки, запечатану сургучем (15). Цікавий також факт, що офіційна церква завжди звинувачувала характерників у чаклунстві.
Про характерників лишилося безліч історичних свідчень очевидців, народних легенд та переказів. Запам’ятались характерники і народам, які воювали з козаками. Так турки називали запорозьких чаклунів «урус шайтан» (урус – руський, шайтан – чорт), зокрема, так вони називали Івана Сірка після його походу до Криму і навіть лякали ним своїх неслухняних дітей. Відомості про характерників залишили польські історики. Так Бартош Папроцький (1540 – 1614) писав:
«Гетьман Зборовський послав до татарів перекладача, який би запросив їх (татарів ) до нього на розмову і наказав кільком козакам з рушницями укритися і пильнувати, щоб татари не взяли насильно перекладача. В цей час один козак вистрілив в татарина. Розгніваний гетьман кинувся до нього, хотів цим показати, що тримає татарам своє слово, але інші козаки заступили його. Той козак умів кожну кулю замовити, щоб ні йому не зашкодила, ні тому війську яке з ним було. І так козаки швидко повстали проти гетьмана, що ледви їх упросив».
До нас дійшли реальні історичні факти, коли вороги, знаючи, що звичайні кулі характерників не беруть, виготовляли спеціальні срібні кулі та відповідно їх освячували. Так, в «Історії Русів» є розповідь про вбивство поляками наказного гетьмана Богдана Хмельницького – Івана Золотаренка (? – 1655), якого сучасники теж вважали характерником:
«Наказний гетьман Золотаренко, повертаючись з військом за повелінням Царя всередину Білорусі і проходячи місто Старий Бихів, мушкетним пострілом, що його вчинив з одної дзвіниці католицький органіст Томаш із засідки, був забитий на смерть, а органіст признався добровільно, що підмовлений був на сей злочин католицькими ксьондзами, котрі дали йому кулю од мушкета із священної чаші, за його словами, освячену і скріплену особливими закляттями; а пообіцяно йому за те поряд з мучениками царство Небесне і виховання дітей в школах єзуїтських. І насправді, по огляді виявилася тая куля незвичайною: в ній нуртовина була срібною з латинськими літерами!» (16)
Одним із найсильніших характерників вважали і козака Васюринського. Дмитро Яворницький (1855 – 1940) в 1892 році у своїй «Історії запорізьких козаків» писав, що «то був такий силач, що коли він причащався, то четверо чоловік мусило підтримувати священика, щоб той не впав від одного подмуху богатиря, бо тільки-но він дихне, як від того подиху людина падала з ніг. А коли руйнували Січ, то там був такий силач, що одним подихом міг убити людину» (17).
Також Яворницький описував характерників як таких, «котрих ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі «характерники» могли відмикати замки без ключів, плавати човном по підлозі, як по морських хвилях, переправлятися через ріки на повстині чи рогожі, брати голими руками розпечені ядра, бачити на кілька верстов навколо себе за допомогою особливих «верцадел», жити на дні ріки, залазити й вилазити з міцно зав’язаних чи навіть зашитих мішків, «перекидатися» на котів, перетворювати людей на кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро й пливти в ньому під водою сотні і тисячі верстов».
Польський історик Анджей Кітович (1727 – 1804) писав:
«…Поляки вірили сильно, що між гайдамаками багато знаходилося характерників, яких не брали кулі. Розповідали з клятвою не раз, що бачили гайдамаків змітаючих з себе кулі, які їм в лице чи в груди потрапляли, що витягали такі кулі з-за пазухи, назад полякам посилали. Для чого наші, забобон забобоном перемогали, роблячи кулі на гайдамаків, ляли їх на пшеницю свячену, то вже така куля достати мала гайдамику….»
Виходець із козацької родини, український письменник Євген Гребінка (1812 – 1848) в 1843 році в романі «Чайковський», написаному на основі родинних переказів (його мати походила з роду Чайковських), описує характерництво як володіння давніми лицарськими традиціями:
«Характерник був чоловік дуже розумний і знав усяку всячину; його й куля не брала, і шабля не рубала; у нього на все був засіб і спосіб, на все добре слово і користь. Характерники знали всі броди, всі плави по Дніпру і по інших річках; характерник із води виводив сухого та із вогню мокрого; у них була лицарська совість і добросердя…» (19)
Пантелеймон Куліш (1819 – 1897) уміння козацьких характерників описав у 1846 році в романі «Чорна рада»:
«А що, як справді він характерник? Чував я не раз од старих козаків, що сі бурлаки, сидючи там у комишах да в болотах, обнюхуються з нечистим. Викрадали вони з неволі невольників да й самих туркень, іноді так мудро, що справді мов не своєю силою. Не дурно, мабуть, іде між людьми поголоска про їх характерство… Утікає од татар, розстеле на воді бурку да й попливе, сидя, на другий берег… Да й згадав, як у старого Хмельницького сидів у глибці такий, що ману напускав «Що ви,- каже,- що мене стережете? Як схочу, то лиха встережете мене! Ось зав’яжіть мене в мішок». Зав’язали його да й притягли да трямки, аж він i йде з-за дверей: «А що, вражі діти! Встерегли?» «Що ж,- думає,- як i се такий химородник? Піду скоріш, щоб справді не вкоїв він якого лиха». (20)
У поемі «Хустина» Тарас Шевченко (1814 – 1861), згадуючи компанійського полковника, лаконічно описує його – «характерник з Січі». Але в жодному з радянських видань творів Шевченка слово «характерник» не коментується і не пояснюється. Як і в жодному зі словників тих часів. Відсутнє це слово і у виданому вже в 1987 році «Українському радянському енциклопедичному словнику». Писати про таких козаків і вивчати їх в Україні масово почали вже в роки незалежності.
І саме головне. Істрія вчить, що саме з числа характерників козаки намагалися вибрати собі отаманами своїх загонів. «От збереться їх до купи десятків або сотень скільки, виберуть собі вожака, характерника такого, що вже його хіба срібна куля візьме, – що козаки за ним і в огонь, і в воду» (21).
Підсумовуючи вищесказане, намалюємо образ «типового» характерника – це воїн, чаклун, цілитель, політичний діяч, полководець, організатор, тактик і стратег в одній особі. Тобто це широко обдаровані люди, які за своїми особистими, психологічними, розумовими, духовними та екстрасенсорними якостями набагато переважали середнього статичного козака. Так чи може сучасна людина стати таким же характерником сьогодні? Давайте детально розглянемо можливості цього.
По-перше, давайте представимо, що людина, яка хоче стати характерником, здобула якимось чином (від народження або за допомогою вправ) здатність передбачувати майбутнє, читати Хроніки Акаші або свідомо впливати на події майбутнього чи минулого. Згідно концепцій сучасної академічної науки таких людей прийнято називати «екстрасенсами». Але згідно концепціє тієї ж науки такі люди виглядають в деякій мірі неадекватно, виходять за межі «нормальності», а тому потребують посиленого нагляду як зі сторони медиків, так і зі сторони спецслужб. Тому ми можемо зробити майже стовідсотковий прогноз, що, якщо сучасний характерник офіційно почне пророкувати своїм побратимам, представникам влади або політикам свою точку бачення розвитку подій майбутнього, яка буде не вписуватися в програму дій владних структур, він буде якимось чином ізольований від суспільства. Влада не любить тих, хто не співає під її дудку. І я з певністю можу сказати, що якщо такі люди на Україні є, вони з розумом ставляться до своїх здібностей та не афішують їх, передбачаючи всі можливі наслідки своїх необережних вчинків. В такій ситуації не можна говорити ні про розвиток характерництва, ні про створення якихось шкіл по передачі здібностей тощо. І хоча зараз на території України проживають люди, які можуть передбачати майбутнє, займатися ворожінням або зцілювати за допомогою екстрасенсорних здібностей, вони працюють в основному на приватній основі, у себе в квартирах, не рекламуючи свою діяльність, так сказати на аматорській основі. І якщо ви зустрінете якісь організації, які передбачають розвиток екстрасенсорики або характерництва, то побачите, що вони теж існують на рівні громадських організацій або ж простих клубів – без фінансування, без приміщень, без підтримки зі сторони влади. Бо якщо зараз діюча влада не забороняє вживання слова «характерник», то це не означає, що вона сприяє поширенню інформації або розвитку цього явища на теренах України.
По-друге, чи може сучасний характерник взагалі займатися лікарською чи медичною діяльністю, хай навіть на рівні психологічної допомоги? Якщо навіть теоретично припустити, що проста людина з вулиці має великі, як зараз кажуть, екстрасенсорні здібності, може дійсно допомогти людям позбуватися хвороб немедикаментозними методами, то чи має вона використовувати ці здібності на людях? Ні, не має. Медичною та оздоровчою діяльністю в Україні можуть займатися люди тільки з відповідною освітою та з відповідними державними дозволами. Вся медична діяльність без відповідних дозволів буде протизаконною. Якщо хтось буде користуватися послугами сучасних характерників з метою оздоровлення, він буде це робити на свій  страх та ризик. Ніякої відповідальності за наслідки такі «характерники» не несуть. Бо в державному лексиконі просто немає чіткого та наукового терміну «характерник». Є лікарі, є психологи, є військові, є члени громадських організацій, які іменують себе козаками або характерниками. Але закон дозволяє використовувати екстрасенсорні здібності тільки після отримання відповідних дозвільних документів, на що потрібно і немалі гроші, і багато вільного часу, і наявність відповідних знань.  Тому сучасний характерник, який почне використовувати свої здібності для медичної допомоги іншим людям без відповідних дозволів, автоматично стає об’єктом для кримінального переслідування владних структур. А кому хочеться мати проблеми з законом? Тільки дурням.
По-третє, чи може сучасний характерник боротися за вільну Україну чи її майбутнє? А головне – з ким? На нинішній час в Україні діють Верховна рада та президент, які були обрані на ці посади на вільних народних виборах. Якщо нинішній характерник вважає, що це не так, то він може виявити свою волю тільки під час виборів, як громадянин, або у рамках діяльності тієї політичної сили, до якої він належить. Тобто, вся діяльність по державотворенню повинна відбувати у рамках діючого законодавства. Якщо ж людина буде використовувати свої надзвичайні здібності у явній або таємній боротьбі з діючою владою, то вона може попасти у категорію державних злочинців, які намагаються повалити державний устрій України. Як я вказував трохи вище, сучасні козаки є членами громадських організацій, в статутах яких немає ніяких вказівок на силову політичну чи антидержавну спрямованість діяльності. Тобто, всі сучасні козацькі організації є аполітичними організаціями. Тому, якщо характерник буде по своїй волі чи за чиєюсь вказівкою втручатися в політичне життя країни, він автоматично стає порушником діючого законодавства, що може призвести до сумних наслідків як для самих козацьких організацій, так і для країни в цілому.
По-четверте, нинішній характерник повинен бути членом козацького братства. Я наголошую: не козацької громадської організації, як за своїм статутом нічим не відрізняється, наприклад, від партії любителів пива, а справжнього козацького товариства. Сучасна форма об’єднання громадян у так звані «козацькі організації» є формою волевиявлення різноманітних груп громадян України, в якій немає ні єдності, ні братства, ні злагоди у спільних діях, а тим більше чіткої програми дій. Тобто, кожен козак, який є дійсним членом громадської організації, на свій лад та розсуд виконує вказівки свого окремого отамана. І якщо він не виконає якихось вказівок, то можна зі стовідсотковою впевненістю сказати, що це йому просто минеться. Тобто ніякої відповідальності в середині всіх козацьких організацій майже немає. Зате є безперервна боротьба за внутрішню владу, за регалії та нагороди. Ви самі можете побачити в СМІ як виглядають сучасні «бонзи» від козацтва. Їх змогли переплюнути тільки генерали Північної Кореї, які вішають свої нагороди не тільки на піджаки, а навіть на брюки свої мундирів. В Україні тільки зараз вже нараховується майже два десятки «всеукраїнських» козацьких організацій, які виражають волю «всього» народу України через таких «весільних» генералів. Як говорить народна мудрість, що у двох неньок дитина завжди без ока, так і тут можна сказати, що фактично козацьких рух в Україні не об’єднав, а навпаки, роз’єднав народ на безліч непримиримих груп, які в своїй колотнечі вже давно забули для чого вони створили свої організації і для чого вони зробили себе козаками взагалі. Тому людина, яка може стати характерником, нині свої здібності буде застосовувати не на користь державних інтересів, а на користь своїх місцевих отаманів, які або міняються як рукавички, або у своїй боротьбі за «царське» крісло винищують любі прояви вільнодумства та свободи у козацькому середовищі.

По-п’яте, сучасний характерник повинен бути воїном. Професійним, навченим воювати та служити під присягою на вірність українському народові. Задамося питанням: скільки так званих нинішніх «характерників» є професійними воїнами, тобто кадровими військовими на дійсній службі? Ніскільки. І не може бути. Тому що сучасна українська армія – це державна бюрократична машина, яка діє в рамках законодавства України.   Чи може вільно використовувати сучасний характерник те, що зараз називають «гіпнозом». Чи може він без згоди оточуючих «наводити на них мару»? Чи може він вільно обманювати свідомість людей на свій розсуд? Ні, не може. Кожна людина, яка має надзвичайні здібності, сильну енергетику та великі можливості для маніпулювання свідомістю інших знаходиться під невсипущим контролем Вищих Сил нашої еволюції. Кожний вчинок такої людини зрушую великі шари енергій. Тому і сили, які починають діяти на таку людину у зворотному напрямку теж дуже великі (22). Любий негативний вчинок людини, яка свідомо втручається в життя інших людей, буде покараний самим суворим чином. Це, до речі, і стало однією з причин, чому характерництво зникло як широке явище. Закони Всесвіту чітко врегулювали діяльність такого явища як характерництво, обмеживши доступ людей з низькими моральними та духовними якостями до Вищих Сил природи.
І по-сьоме. А хто буде виховувати з наших «тепличних» козаків справжніх воїнів-характерників? Де візьмуться ті мудрі, прославлені в боях та загартовані в походах сиві старці, які могли передати своє вміння підростаючому поколінню? Подивіться на сучасний козацький рух зі сторони. Хто приходить в козацтво? Приходять сучасні, виховані на техногенній цивілізації та психологічно вимуштрувані сучасними політичними технологіями люди, які в якийсь свій момент життя забаглися вступити в ряди славного українського козацтва. Тобто, приходять люди, які ніколи з малечку не були справжніми джурами, які в боях та походах за своїм наставником не осягали військову премудрість, які спокійно ходили в цивільні садочки та школи, намагалися построїти кар’єру в суспільстві і т. д. Де в їхньому житті були ті труднощі, холод та голод, які так добре загартовують дух та тіло людини? Їх просто не було. І ви хочете, щоб такі люди за кілька днів чи навіть місяців стали справжніми козаками-характерниками? Відповідь вам відома.
Зі всього вищевикладеного ми можемо зробити остаточний висновок: при нинішньому соціальному укладі життя українців, їх моральних та духовних якостях, мотивації та цілеспрямованості мислення сучасних козаків, рівню контролю держави за життям своїх «підданих» ми не можемо говорити про відродження характерництва в Україні у тому форматі, в якому воно існувало в історичні часи. Зараз немає на це ніяких ні причин, ні передумов, ні можливостей. Сучасне життя потребує інших методів та інструментів, як для відродження козацтва у новому форматі, так і для відродження характерництва.
Життя неможливо повернути назад. Що було колись нагальною потребою, зараз вже не може бути актуальним. Якщо зараз сотні людей на Україні вдягають козацькі костюми різних епох, грають у театралізовані спектаклі в цих костюмах, вшановують пам’ять героїв козацького руху, то це не значить, що вони вже стали цими козаками або цими героями. Я нікого не хочу образити, але для такої діяльності є класична назва – лицедійство. Так, нинішній козацький рух набагато більше нагадує театралізовані маскарадні дійства, ніж справжнє козакування вільного народу. Візьміть любого козака або отамана та спитайте у них: чи готові вони покласти своє життя за долю своєї козацької організації? Або чи готові вони зі зброєю в руках відстоювати інтереси всього козацького руху в Україні? Чи відсиділи б вони десятки років у в’язницях за щасливе життя своїх «братів по вірі»? Звісно ж, ні. Гра у сучасне козацтво, а тим більше характерництво, не припускає таких жертв зі сторони сучасних послідовників цього руху. І поки це буде грою, а не способом життя, ми не можемо очікувати відродження ні справжнього козацтва, ні тим більше справжнього характерництва. Деякі читачі можуть не погодитися з цією статтею та скажуть, що характерництво можна відродити. Можна, але це буде зовсім інше козацтво, інше характерництво. Як говорили древні: двічі в одну і ту ж річку увійти неможливо. Потрібно шукати нові форми та методи виховання майбутніх характерників, шукати нові передумови для актуалізації роботи  у цій сфері.

В поясненні поняття «козак-характерник» вважаємо за необхідне виділити два аспекти: ведичний і фольклорний. У ведичному понятті козак-характерник – продовжувач традицій давньої касти воїнів-кшатріїв, а у фольклорній – представник культу воїнів-перевертнів.Неодмінною відзнакою арійських воїнів-кшатріїв був «чупер», або як його іноді називали «коса» — пасмо волосся, що виростало з маківки голови. Носіння чуприни означало приналежність до касти воїнів найдавнішого народу у світі. Ця особлива зачіска зустрічається завжди там, де побували арії . Зачіску у вигляді «оселедця» мали стародавні вірмени, осетини, скандинавські вікінги, кельти Західної Європи. Пасма волосся видно на зображені хетського воїна з гробниці фараона Хоремхеба, що правив у Єгипті 3400 років тому. «Оселедці» носили на голові представники різних релігійних груп Індії .

Каста воїнів-козаків в Україні була відома і за часів Київської Русі, і після хрещення. Російський історик Є.Савельєв у книзі «Древняя история казачества» доводить, що козаки — нащадки арійців. Вони, як і їхні предки, голили голови, залишаючи тільки «чупери» («оселедці») .Були поширені відомості, що арії демонстрували чудеса магії, за допомогою якої «могли творити туман, напускати осінню імлу, цілими днями ховатись на дні річки або у морських хвилях». Відомо, що як волхви, так і характерники-козаки могли розганяти хмари, викликати громовиці, страх у ворогів, перетворюватися у вовкулак, вміли замовляти стріли, шаблі, кулі так, що вони не завдавали їм шкоди, ходили по воді, а також годинами перебували під водою, дихаючи крізь очеретину. Про це розповідають нам козацькі легенди. Переосмислюючи здібності характерників через призму сучасного світогляду, можна припустити, що козакам була відома магія, телекінез, левітація, телепатія, гіпноз, сугестія — те, що досліджують сучасні інститути парапсихології

Як тут не згадати про містичні досконалості великих йогів, які описані у Ведах. І з них найголовніші вісім:

 

  1. Здатність зменшуватись настільки, щоб проникати в камінь;
    2. Здатність ставати таким легким, що можна плавати в повітрі чи ковзати по поверхні води;
    3. Здатність по сонячному променю дістатись на Сонце чи торкнутись пальцем до Місяця;
    4. Здатність дотягнутись до будь-якого місця і взяти звідти те, що подобається;
    5. Здатність за власним бажанням створити чи знищити цілу планету;
    6. Здатність підкорити своїй волі кого завгодно;
    7. Можливість досягти чого завгодно (наприклад, змусити воду увійти в своє око і вийти з нього);
    8. Найвища ж містична досконалість — здатність, виходячи за межі законів природи, творити неможливе .

Повертаючись до козаків-характерників, мусимо констатувати, що вони сповідували давню, язичницьку віру і були посвяченими у таємні знання про людину, природу і космос, перейняті ними від винищених волхвів.Про них і при житті, і після життя ходили найрізноманітніші легенди, їхні надлюдські здібності вражали навіть бувалих козаків. Простий люд називав їх чаклунами, а священики твердили, що в них вселився біс. Характерники на Січі складали козацьку старшину. Були хранителями культури, робили посвяти у козаки. Зберігали давні волховські традиції. І хоча вже на той час формально Січ була християнізована, але ведичний дух там витав іще з попередніх часів. Залишалось поклоніння багатовіковому дубу, де збирались запорожці .

Українські казки, легенди та перекази про козаків-характерників, вовкулаків, перевертнів свідчать, що стародавній культ воїна-вовка органічно увійшов до міфології українського козацтва. Хоча елементи військового культу безпосередньо зафіксовані лише в деяких переказах та оповідях, проте у багатьох інших випадках їх можна реконструювати. Скажімо, у казках та легендах про вовкулаків нерідко фігурує святий Юр, що був спадкоємцем бога війни і воїнів-звірів Одіна та слов’янського Перуна і став покровителем середньовічного лицарства Європи. Святий Юрій (Георгій) мав дбати про вовків, як про своїх вірних воїнів-дружинників; він призначав кожному з них здобич і навіть особисто варив для них їжу, й тому, у свою чергу, завжди був оточений вовками, що вірно служили йому. Цей міфологічний сюжет можна зрозуміти, пригадавши, що вожді ранньосередньовічних військових лицарських ватаг розплачувалися з воїнами-дружинниками їжею та питвом на безкінечних бенкетах. Так було на билинних бенкетуваннях Володимира Святого з дружиною, за короля Артура і лицарів Круглого столу, у германського бога воїнів-звірів Одіна-Вотана у Валгалі .У фольклорному комплексі українських козаків також простежуються вкраплення міфологічного образу вовкулаки. У «Думі про козака Голоту», приміром, це подано так: «То козак Голота добре козацький звичай знає, Ой на татарина скрива, як вовк, поглядає» .В українських легендах і переказах зустрічаємо цілі пласти розповідей про те, що козаки-характерники знали багато іноземних мов й уміли ними розмовляти, вміли насилати на своїх ворогів сон та ману, перетворюватися на вовків та інших тварин, виходили сухими з води, могли надзвичайно довго бути під водою (якщо згадати козацьку військову хитрість: перебуваючи під водою, дихати через очеретину, — тут немає нічого дивного). Для знищення І.Нечая поляки зарядили рушницю срібляним ґудзиком. Прості ж свинцеві кулі та ядра характерники ловили руками та полами жупанів. Жили вони дуже довго й були неймовірно сильними.

Саме так описує характерників Д.Яворницький, спираючись на усне свідоцтво козака Коржа: «Говорили, наприклад, що між ними завжди були так звані «характерники», котрих ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля крім срібної, не брали. Такі «характерники» могли відкривати без ключів замки, переправлятися через річки на повстині чи рогожі, брати голими руками розпечені ядра, бачити на кілька верст навколо себе за допомогою спеціальних «верцадел», жити на дні рік, залазити й вилазити з міцно зав’язаних чи навіть зашитих мішків, «перекидатися» на котів, перетворювати людей на кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро і пливти в ньому по воді сотні і тисячі верст» .

Отож, одними з найважливіших властивостей козака-характерника були його здатність трансформуватися у вовка і невразливість щодо залізної зброї та куль . Характерник володів здатністю накладати заговір проти куль: «Назад Отче наш переговорив — ступай сміло: куля не візьме» .Прямі паралелі цим рисам знаходимо у давньогерманських берсеркерів, які під час атаки як би ставали звірами. При цьому вони володіли такою силою, що їм не міг протистояти навіть зімкнутий дисциплінований ряд . Це вказує на генетичний зв’язок міфологічних уявлень про козаків-характерників зі стародавнім культом воїна-звіра.

Фольклорна постать січового отамана-характерника Івана Сірка, вочевидь, являє собою пізній вияв традиційного для української фольклорної бази персонажа — князя-волхва. Його прототипом за часів Київської Русі був волхв Всеслав Полоцький, а більш пізнім спадкоємцем за часів Гетьманщини — Семен Палій. Іван Сірко став опоетизованим символом козацької доблесті і відваги в українському фольклорі. Він мужній, безкомпромісний захисник і визволитель українського народу, непереможний борець з татаро-турецькими набігами. За фольклорними переказами, Іван Сірко був превеликим характерником, і татари недаремно називали його шайтаном (чортом). Він міг напускати на ворогів ману та сон, знав, де й що робиться, перевертався вовком чи хортом, і ані шабля, ані куля його не брали. Був Сірко дуже сильним, жив довго. Можливо, фольклорно-легендарний образ Сірка склався під плином міфологічних уявлень про воїнів-вовків, поширених в Україні ще за часів пізнього середньовіччя. Показово, що саме прізвище Сірко має виразну вовчу етимологію і, вірогідно, було козацьким прізвиськом отамана, яке він отримав за традицією Запорозької Січі. До речі, слова «сірома», «сіромаха», «сіромашня» означували також найбідніший прошарок козацтва. Широковживаний в народних піснях епітет «сіромаха» однаково часто застосовувався як до вовка, так і до найзнедоленіших козаків.Джерела козацької доби мають достатньо згадок про «дива» характерників. При цьому вони є не лише у власне козацьких літописах та працях дослідників, що симпатизували козакам (наприклад Боплана), а й у стримано налаштованих до козаків авторів й навіть у відверто ворожих хроністів. А їх вже важко звинуватити у відсутності об’єктивності по відношенню до козацтва. Це зайвий раз свідчить про те, що характерництво не було породженням багатої народної уяви, а навпаки – таємною дієвою зброєю козаків. Так, польський хроніст М.Бельский, описуючи битву козаків Івана Підкови з молдавським господарем Петром під Яссами в 1577 році, вказує на те, що серед запорожців був воїн, який замовляв кулі. Описуючи гайдамацькі загони, історик А.Скальковський звертає увагу на надзвичайні здібності декотрих їхніх учасників: «Між цими ватагами були отамани, і по їхньому ще називались характерники, тобто такі чарівники, що їх жодна вогненна зброя, ні куля, ні гармата умертвити не може… ватажок так зачарує всіх у домі, що ніхто з них не почує і не побачить жодного козака з його ватаги…» .Звичайні люди та, ймовірно, козаки характерників побоювалися. Й не дивно, бо знання, то страшна сила. Не випадково серед козаків існував вислів, що характерник і «самого чортяку вміє окульбачити і заставити собі служити». Щоправда,пройти випробування «на характер» було непросто й вдавалося далеко не всім. Щоб стати характерником, потрібно було пройти різноманітні складні випробування. А у якості «випускного іспиту» кандидат мав переплисти на човні всі дніпровські пороги, що зробити під час «великої води» було практично неможливо. Та виконуючи неможливе, коли стирається грань між життям і смертю, у людини і проявляються надзвичайні здібності, які пізніше складали основу характерництва .

Козацькі характерники вміли використовувати і такі каталізатори, які зараз прийнято називати психотропними засобами. Ось свідчення одного молодого селянина часів Коліївщини про те, як характерник Шелест хотів прийняти його в гайдамаки. Коли селянин зі страху відмовився, Шелест дав йому випити трохи горілки, а потім вимастив лице рушничним порохом, змішаним з горілкою. «Тоді він насипав на долоню пороху, та розтер — розтер з горілкою, та помазав мені по виду, то така зараз охота взяла, що тілько дай спис у руки, здається б, пішов та й душив би всякого» .Деякі наддніпрянські та інші місця України мають певну енергетику, які неможливо не відчути, потрапивши в такий ареал. Характерники поселялися саме в таких «місцях сили». Енергія останніх, помножена на умови існування серед дикої природи, постійне балансування між життям та смертю, а також постійні тренування, гартували звичайних людей перетворюючи їх на вправних воїнів, або навіть на характерників .

Центри характерництва в різний час існували на знаменитому Мигійському острові на річці Південний Буг, в Карпатах, на Поділлі в Медоборах, на Волині, Чернігівщині, Черкащині, а також на Запорозькій Січі .

Таким чином, образ козака-характерника є проекцією стародавнього культу кшатрія — вовка, який існував як основа підготовки досконалого воїна. Уявлення про козака-характерника сформувалося під впливами залишків стародавнього культу воїна-звіра (воїна-вовка) і належить до місцевих етнічних традицій. Враховуючи схожість казок, легенд та переказів про вовків, перевертнів у різних балто-слов’янських народів від Балтійського до Чорного морів і їх давнє місцеве коріння, можна вважати, що українське козацтво не запозичило їх від сусідів, а зберегло з давніх часів. Феномен воїнів-звірів відіграв велику роль у формуванні індоєвропейського сакрально-військового комплексу взагалі й у становленні військово-лицарської культури середньовічної Європи зокрема. Воїни-звірі в прадавні часи були членами військових чоловічих громад і первісних племен, які, поруч із пов’язаними з ними магічними ритуалами й віруваннями, бачимо у багатьох індоєвропейських народів: скіфів, сарматів, хетів, греків, латинян, кельтів, осетинів, германців, балтів, слов’ян. Провідну роль у міфології військових чоловічих спілок відігравав образ воїна-звіра, воїна-вовка. Вовча організація була неначе природним прообразом соціальних установ людей, а мобільність, агресивність, згуртованість вовчих зграй слугували взірцем для наслідування воїнами і їхніми військовими союзами. Всі члени військових чоловічих громад виступали як воїни-звірі (вовки); одним з основних божеств війни поставав вовк, й звідси, посвячення молоді, як першо-початок та наслідок, полягало у засвоєнні юнаками типових вовчих рис.Характерники були представниками особливого вищого стану козаків, наділені таємними військовими знаннями та посвячені у магічні ритуали та обряди. Але ритуали були унікальною і надзвичайно складною системою психофізичної підготовки. Характерники навчали козаків розбиратися у властивостях природи та використовувати їх на свою користь.

У поемі “Хустина” Тарас Шевченко згадуючи компанійського полковника, лаконічно описує його – “характерник з Січі”. І знову в жодному з видань творів Т. Шевченка слово характерник не коментується, не пояснюється. І такий “науковий” підхід був неодиничний. Якщо ж це слово і згадувалося, то майже завжди в негативному значенні, як чаклун, ворожбит, людина, яка пов’язана з темними силами.

А в старовинних історичних джерелах під характерниками розуміли, насамперед, воїнів, наділених надзвичайними можливостями. Корені характерництва прийшли до нас з тисячолітньої давнини, з часів великого переселення арійських племен з України в Індію. У Ведах, давніх арійських писаннях, говориться, що, серед другої касти кшатріїв-правителів-воїнів існують загони, основу яких складають махаратхи – могутні воїни, здатні поодинці боротися проти тисяч. Лише вони володіли всіма п’ятьма видами зброї: зброєю для індивідуального поєдинку (мечі, палиці); зброєю типу списів, котрі тримають в руках або метають; “муктами” – знаряддям для метання стріл; “янтра-муктами” – великими метальними машинами; містичними стрілами “астрами”, зарядженими духовною енергією ведичних мантр. Оскільки префікс “ма” в санскриті означає “великий”, то “харатхи” і є ті самі характерники – магічні воїни, які володіють надзвичайним бойовим мистецтвом. Саме так їх і описує Д. І. Яворницький у своїй “Історії запорізьких козаків”: “…серед них завжди були так звані “характерники”, котрих ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі “характерники” могли відмикати замки без ключів, плавати човном по підлозі, як по морських хвилях, переправлятися через ріки на повстині чи рогожі, брати голими руками розпечені ядра, бачити на кілька верстов навколо себе за допомогою особливих “верцадел”, жити на дні ріки, залазити й вилазити з міцно зав’язаних чи навіть зашитих мішків, “перекидатися” на котів, перетворювати людей на кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро й пливти в ньому під водою сотні і тисячі верстов”. А людей, які в мирний час займалися магією, називали чарівниками, ворожбитами, знахарями, упирями, вовкулаками та відьмаками.

Характерництво ж було, в першу чергу, військовим мистецтвом, завдяки якому воїн міг змінювати свою подобу, ставати невидимим, читати людські думки, бути невразливим для зброї супротивника. Саме характерники навчали козаків розбиратися у властивостях природи та використовувати їх на свою користь. Наведемо хоча б такий приклад. “Перед очима стелиться безкрайній степ. І палюче сонце висне над вицвілим безмежжям. І у тому безмежжі – жменька запорізьких козаків. Кілька днів запорожців переслідували кримські татари. А коли коні та й самі переслідувачі вкрай стомилися, коли не залишилося зовсім харчів, татарський бей махнув рукою: хай тікають, все одно в степу пропадуть без їжі. А козаки зовсім і не збиралися отак марно пропадати. Бо в кожного на шиї висів амулет, який оберігав від голодної смерті: нанизані на нитку тверді, потемнілі від часу бульбочки. Почали запорожці оті бульбочки шукати – втамували голод, погасили спрагу, поволі стали повертатися сили… Ніхто не загинув. А по дорозі на Січ ще й два татарські загони козаки розбили. Не раз і не два ставали козакам у пригоді чудодійні бульбочки. Не раз і не два рятували від явної загибелі. Тому й оберігали запорожці таємницю своїх амулетів, навіть на допитах не зізнавалися, що то за кульки вони носять на шиї. Та все ж татари якось вивідали таємницю, дізналися, що ці тверді кульки не що інше, як висушені бульбочки любки дволистої. І почали при собі такі амулети носити. А що в степах любка не росте, то добували її у лісових районах України. Відтоді орда грабувала не тільки населення, а й ліси, вивозячи з собою бульбочки чудодійної рослини”. Звичайно, бей, дізнавшись, що козаки живими-здоровими дійшли до Січі, інакше як шайтанами їх не назве. А справа ж всього-на-всього в їхньому досконалому знанні властивостей рослин та у вмілому їх використанні. Адже наукою дійсно доведено надзвичайно високу поживність бульби любки дволистої. Для заспокоєння голоду і спраги людині достатньо однієї такої бульбини на день, а коню двох. Справжнє військове мистецтво якраз і складається із знання багатьох важливих закономірностей і секретів та правильного їх використання.

Адже від володіння цими навичками залежало не лише життя окремих воїнів, а й долі цілих битв. І тому оволодінню цими навиками у характерників надавалося надзвичайно велике значення. А оволодівши ними, вони в очах сучасників виглядали справді неперевершеними воїнами, наділеними надприродною силою. Люди вірили, що характерників не брала звичайна зброя, вони були “замовлені від кулі і шаблі”, “з води вони виходили сухими, з вогню мокрими”. Є реальні історичні факти, коли вороги, знаючи, що звичайні кулі характерників не беруть, виготовляли спеціальні срібні кулі та відповідно їх освячували. Так, в “Історії Русів” є розповідь про вбивство поляками наказного гетьмана Богдана Хмельницького – Івана Золотаренка, якого сучасники вважали характерником: “Наказний гетьман Золотаренко, повертаючись з військом за повелінням Царя всередину Білорусі і проходячи місто Старий Бихів, мушкетним пострілом, що його вчинив з одної дзвіниці католицький органіст Томаш із засідки, був забитий на смерть, а органіст признався добровільно, що підмовлений був на сей злочин католицькими ксьондзами, котрі дали йому кулю од мушкета із священної чаші, за його словами, освячену і скріплену особливими закляттями; а пообіцяно йому за те поряд з мучениками царство Небесне і виховання дітей в школах єзуїтських. І насправді, по огляді виявилася тая куля незвичайною: в ній нуртовина була срібною з латинськими літерами!”. Так само свідчить і поляк Коря-тович, який брав участь у придушенні гайдамацького повстання, учасниками якого було чимало характерників. Він розповідав, що не один раз жовніри бачили, як гайдамаки збирали з себе кулі, які попадали їм в груди або обличчя, і кидали їх назад у ворога. Тому поляки, вирушаючи на гайдамаків, святили кулі.

А крім того і самі характерники часто використовували срібні кулі. “Розповідають, що Палій був чарівник і доводять це тим, що кулі вживав він завжди срібні і перед битвою надягав чисту білизну”. Збереглися і народні зображення таких невразливих характерників – наприклад, картина “Козак-бандурист”, намальована козаком Рибкою в 1834 році. На цій картині зображено, як московські солдати стріляють характерникові в спину, а він, мовби нічого й не було, спокійно грає на кобзі. Термін характерництво у якості військових замовлянь існував не лише в Україні, а й у Франції, на що звернув увагу чорноморський історик Іван Попко: “Il ne fut pas tue, parcequ’il portait un caractere. – Він не був убитий, оскільки він носив “характер”. Зараз можна лише гадати, чи цей термін залишився їм у спадок від давніх галльських жерців – друїдів, чи, може, примандрував туди разом з козаками Богуна і Сірка в часи Тридцятилітньої війни? Характерниками ставали, як правило, люди з унікальними екстрасенсорними здібностями, зі Іалюнок А. Базилевича схильністю до навіювання, гіпнозу, яснобачення, телекінезу та телепатії. Візьмемо, наприклад, описи Івана Сірка чи Семена Палія: “Сірко великий воїн був. Той знав, хто що дума. Ото там по тім боці Дніпра були татари… Та як задумують вони було воювати, то Сірко і каже козакам: – Збирайтесь докупи. Бо на нас уже орда піднімається. Він сильний такий був, що його як хто шаблею ударить по руці, так і не одруба – тільки синє буде. Не то що кулею, а шаблею! Уже татари, які міри проти нього вживали, та так нічого і не зробили. Вони його шайтаном так і прозвали…”. “Розповідають, що Палій був силач, високого зросту, плечистий, “горластий” і страшний на вигляд; і був він в битвах від-чайдушно хоробрий. Йому вартувало лише подумати перемогти кого-небудь – і перемога вірно залишалася за ним”. Навіть тенденційно описуючи гайдамацькі загони, історик Скальковський визнає надзвичайні здібності характерників: “Між цими шайками були ватажки (від слова ватага) або отамани, і по їхньому ще називались характерники, тобто такі чарівники, що їх жодна вогненна зброя, ні куля, ні гармата умертвити не може. І коли, бувало, деруть ляхове по великих і багатих дворах, в яких хоча на цей випадок в обережність і цілком велика буває кількість сторожів і озброєних вартових, але ватажок так зачарує всіх у домі, що ніхто з них не почує і не побачить жодного козака з його шайки, і тоді вже вони беруть що хочуть, і повертаються в Січ”. Збереглися свідчення про те, як характерники застосовували таке навіювання безпосередньо в бою: “Було як збираються в Польщу, то беруть не більше як 12 чоловік; зайвого щоб не було. Ватажок, було наказує: “глядіть хлопці, як прийдеться тікати, то не розбігайтесь: держіться купи”, їх мало, а ляхів багато, то оце, гляди, і біжить погоня. Вони повстромляють ратища в землю, поставлять коней хвостами до хвостів, а самі в середину і поховаються. Гоняться ляхи і кричать: “Рембай глову!” Добіжать до них і покажеться їм ліс; вони тоді і повертають коней назад.” Один з очевидців славнозвісної Коліївщини, німець Мітляр, котрий на той час проживав в Лисянці, розповідав своїм внукам, як застосовував характерництво Максим Залізняк при штурмі Лисянки: “козаки всі як є, вдарили ножами навхрест один з другим, отак підняли повище голови та й ударили навхрест ніж об ніж. Казав дідуньо, що ніхто не знав для чого то воно чи, то в них була така присяга, чи то може знак щоб зрадник польський відчинив браму, бо як тільки ото вони тими ножами похрестилися, забрязкали, то зараз брама до муру й відчинилася. Був зрадник. А як увійшли всі гайдамаки в мур, то там багато поляків й покаменіло, отако й диха й дивиться, а нічим не воло-да й не говорить…”. Цікаво, що тут в обряді перехрещення ножами, який викликав справжній психологічний шок в оборонців Лисянки, використовували знамениті гайдамацькі ножі – колії, які до того ж були спеціально освячені: “Проти ночі Маковія як ножі святили…” Сучасник, читаючи ці давні свідчення, може сприйняти їх за фантастику. Але коли нинішні естрадні гіпнотизери вводять в гіпнотичний транс цілі стадіони, здатні впливати на глядачів навіть через екран телевізора, то це видається цілком нормальним. А деякі речі, що їх демонструють носії прадавніх арійських знань – індійські йоги-факіри, сучасна офіційна наука з її найдосконалішою апаратурою не може пояснити і до сьогодні. Наприклад, левітацію, телекінез, виживання закопаної в землю людини, телепортацію та ще багато іншого. А характерники, як нащадки арійських кшатріїв, не лише зберегли ці знання, а й з успіхом використовували їх для захисту рідної землі від загарбників. Характерники були представниками особливого вищого стану козаків, наділених таємними військовими знаннями та посвячених у магічні ритуали та обряди. Але ритуали ці були нічим іншим як унікальною і надзвичайно складною системою психофізичної підготовки воїнів. Тому мусимо розчарувати деяких дослідників, які роблять особливий акцент на зв’язку характерництва з нечистою силою. В основі терміна “характерник” – слово “характер”, що має значення “сукупність стійких психічних властивостей людини, її особистих рис, що проявляється в поведінці, в діяльності”, тобто вдача. Вживається слово “характер” і в значенні “твердість, сила волі”. Тому, характерник – це воїн, який володіє своїм психічним станом, волею і завдяки цьому може впливати на волю інших людей. У попередньому розділі ми вже говорили, що звичайна людина використовує не більше 4% закладених у неї можливостей психіки, використання ж прихованих резервів дозволяє досягати фантастичних результатів, котрі дійсно можуть сприйнятися як чари. До речі, за часів Київської Русі слово “характер” вживалося і в значенні – “посада”, “сан”, тобто характерник – “сановник”, “посадовець”. Звідси висновок: “характерник” – воїн, що за допомогою спеціальних тренувань оволодів своїм духом – “характером”, і займає певний сан (посаду) в козацькій військовій ієрархії. До речі, в козаків була своя спеціальна термінологія і для різних видів характерництва, що вже свідчить про надзвичайно високий рівень його розвитку. Наприклад, таке відоме в наш час явище, як гіпноз, (навіювання) в козаків називалося – “химорода”, гіпнотизувати – “хи-мородити”. Цікаві також запорозькі терміни “галдовник”, “голдовати”. “Запорожці були лицарі і великі галдовники. Куля їх не брала, на Дніпрі, було, постелять повсть і ідуть”, – згадували запорозькі нащадки. Виявляється, ще за часів Київської Русі слова “галдовати”, “голдувати” – означали скласти васальну присягу на вірність, присягнути, “голдовник” – “запри-сяжений васал”, посвячений на вірність. Думаємо, на Запорізькій Січі слово “галдовник” означало посвяченого у таємниці характерництва воїна, який стояв нижче рангом, ніж характерник. Характерників, котрі жили поза межами запорозьких земель, в народі часто називали знахарями. Такі знахарі, за народними повір’ями жили у кожному місті чи селі і мали обов’язок захищати народ від злих чарівників, відьом та іншої нечисті. На відміну від них знахарі вважалися людьми “від Бога”, котрі роблять народу добро, лікують та оберігають його. Під час війни вони використовують свої знання для захисту рідної землі. Отже характерники володіли секретами парапсихології та гіпнозу. Сьогодні військові розвідки багатьох країн світу інтенсивно вивчають можливості використання парапсихологічних здібностей людини в бою. Над цим працюють цілі секретні інститути, витрачаються шалені кошти, проводиться спеціальний відбір людей з надзвичайними властивостями. Адже такі люди з унікальними здібностями не перевелися і в наш час, вони працюють факірами на циркових аренах, гіпнотизерами, ілюзіоністами, екстрасенсами. Вони можуть палити себе вогнем, ходити босоніж по склі або по гострих лезах шабель не відчуваючи болю, можуть проколювати собі грубою голкою долоні і кров при цьому не тече, можуть читати думки глядачів, гіпнотизувати їх і навіть лікувати, можуть запам’ятовувати неймовірну кількість чисел, моментально вивчати напам’ять цілі книжки та робити ще багато інших чудес, які і тепер у XXI столітті з його атомною енергією та космічними польотами виглядають надприродньо. А що говорити про ті далекі часи. Можна собі уявити, як тоді сприймали людей, здатних зусиллям волі вгамувати кровотечу чи гіпнотизувати інших. Цим і пояснюється таке майже містичне ставлення до характерництва, яке насправді було потужною школою розкриття унікальних можливостей людини. І ця школа безперервно вдосконалювалась, передаючи свої знання з покоління в покоління протягом століть. Як свідчать історичні джерела, центри характерництва в різний час існували на знаменитому Мігейському острові на річці Буг, в Карпатах, на Поділлі вже повній неможливості його виконання полягала найбільша цінність даного випробування. Адже саме під час виконання неможливого завдання, де стирається грань між життям і смертю, у людини проявлялися надзвичайні надлюдські здібності, які пізніше складали основу характерництва. Крім того, кандидат на характерника мусів бути обраний Божим Провидінням, лише тоді він мав право на осягнення вищих таємних знань. Адже в його руки попадали могутні знання, котрі могли бути використані як на добро, так і на зло. Тому вимоги до кандидатів були жорсткі, навіть жорстокі. Тому й небагато охочих, знаючи ці складнощі, йшли осягати це мистецтво. Подібні звичаї приходять до нас з сивої давнини. Жерці давніх країн охороняли свої знання надзвичайно ретельно: у країнах Стародавньої Азії й Африки існував такий жорстокий іспит для кандидатів у жерці чи знахарі. Перед бажаючим стати жерцем ставили сім однакових горняток, наповнених темною рідиною. В шести з них була смертельна отрута, і лише в одному – нешкідливий напій. Кандидат із зав’язаними очима мусив вибрати і випити один з них. Звичайно, в такому випадку в жерці та знахарі дійсно потрапляли люди з надзвичайними здібностями, а випадкові люди відсіювалися. Тому, на нашу думку, і подолання порогів було випробуванням майбутніх характерників.

Існує легенда, що козаки 5 років не ховали Сірка після його смерті, возили його тіло із собою у походи і були переконані, що він і мертвий наводить страх на ворогів і допомагає їх перемагати. А згодом — відрізали його праву руку, з нею ходили на війну і за необхідності виставляли її наперед, приказуючи: «Стій, душа й рука Сіркові з нами!»

У поемі «Хустина» Тарас Шевченко, згадуючи компанійського полковника, лаконічно описує його — «характерник з Січі». Але в жодному з радянських видань творів Шевченка слово характерник не коментується і не пояснюється. Як і в жодному зі словників тих часів. Відсутнє слово «характерник» і у виданому вже в 1987 році «Українському радянському енциклопедичному словнику». Писати про таких козаків і вивчати їх в Україні масово почали вже в роки незалежності.

Український художник Василь Корнієнко у 1890-х роках намалював картину «Характерник», де зобразив запорізького чаклуна таким, яким його уявляли в народі: він кинув на річку килим, сів на нього — пливе та так грає на бандурі, що зачарував птахів та рослини.Український художник Олег Синельник створив комікс «Останній характерник», присвячений пригодам першого українського супергероя, останнього козака-характерника Запорізької Січі Грицька Сраки. З 2010 року комікс друкується в журналі «Чернигов24».

«Характерник» — таку назву має другий альбом одеського гурту «Реанімація», який вийшов у 2008 році. В нього входить однойменна пісня — «Характерник» (сьома з десяти).«Останній характерник» — таку назву має пісня запорізького гурту «Крапка».«Mantra» — назва музичної композиції за авторством Фагота (під цим псевдонімом виконавець виступає в гурті «Танок на Майдані Конґо»), на яку було знято кліп.

Уміли характерники і керувати погодою — розганяти хмари або, навпаки, накликати дощ. Сильний дощ міг зволожити порох, що робило вогнепальну зброю непотрібною. Також дощ міг перетворити поле бою на болото, в якому грузла важкоозброєна кіннота суперника.

Історик Аполлон Скальковський (18081899) описував характерників як таких чарівників, «що їх жодна вогненна зброя, ні куля, ні гармата умертвити не може», а за необхідності вони могли зачарувати будь-яких сторожів чи вартових так, що «ніхто з них не почує і не побачить жодного козака… і тоді вже вони беруть що хочуть, і повертаються в Січ». Письменник Андрій Чайковський (18571935) описував характерника як «надчоловіка, котрого куля не бере і котрий самого чортяку вміє окульбачити і заставити собі служити». Так само і Микола Костомаров (18171885) трактував характерника, як «чародія, якого не брала куля»[7][8]. А історик Володимир Голобуцький (19031993) писав, що характерники були «замовлені від кулі і шаблі».

Новітня технологія рухів від Костянтина Стасюка кардинально відрізняється від існуючих. Базується на властивостях наших суглобів працювати в обертальних траєкторіях. Основні суглоби завжди керовано рухаються у повному оберті. Усі біомеханічні характеристики поділяються на кінематичні, динамічні й енергетичні. У них різне призначення: кінематичні характеризують зовнішню картину рухової діяльності, динамічні несуть інформацію про причини зміни рухів, енергетичні дають уявлення про механічну продуктивність і економічність.

Біомеханічні характеристики описують поступальні й обертальні рухи. Поступальним називається такий рух, при якому всі точки тіла переміщаються по однакових траєкторіях. При обертовому русі точки тіла, що рухаються, переміщаються по кругових траєкторіях, центри яких лежать на осі обертання.Але в більшості рухів людини поступальний і обертовий компоненти присутні одночасно, такі рухи називаються складними. Причому руховий апарат людини улаштований так, що всі рухи (у тому числі і поступальні) утворюються з комбінацій обертальних рухів у суглобах.Кінематика рухів визначає геометрію (просторову форму) рухів та їх зміни у часі (характер) без урахування маси і діючих сил. Вона дає в цілому лише зовнішню картину рухів. Причини виникнення та зміни рухів (їх механізм) розкриває вже динаміка.Кінематичні характеристики тіла людини та його рухів – це міри положення і руху людини у просторі і у часі: просторові, часові і просторові-часові.Кінематичні характеристики дають можливість порівняти розміри тіла і його ланок, а також кінематичні особливості рухів у різних спортсменів. Від урахування цих характеристик багато в чому залежить індивідуалізація техніки спортсменів, пошук оптимальних саме для них особливості рухів.

Рухи людини і спортивних приладів можна виміряти лише порівнюючи їх розташування з розташуванням обраного для порівняння тіла (тіла відліку), тобто всі рухи розглядаються як відносні.Система відліку (відстані) – це умовно обране тверде тіло, щодо якого визначають розташування інших тіл у різні моменти часу.Існують дві системи відліку: 1) інерціальна (нерухома): доріжка, лижня, гімнастичний прилад); 2) неінерціальна (рухома): кільця, які розгойдуються; лижа, яка ковзає.

З тілом відліку пов’язують початок і напрямок вимірювання відстані і визначають одиниці відліку. Для точного визначення спортивного результату правила змагань передбачають, за якою точкою (пункт відліку) проводиться відлік (по рівню лижних кріплень, по найпершій точці грудної клітки спринтера, по останній точці сліду стрибуна у довжину тощо).

Для опису руху застосовують природній, векторний і координатний способи.Природній спосіб передбачає визначення координати тіла шляхом розрахунку від початку відліку 0, обраного на наперед відомій траєкторії. Векторний спосіб передбачає визначення координати тіла через радіус-вектор, проведений з центру 0 даної системи координат до точки, координати якої визначають. При способі прямокутних координат (на площині і в просторі) точку перетину взаємно перпендикулярних координатних осей 0 (початок координат) приймають за початок відліку. Щоби визначити положення деякої точки А (пункт відліку) щодо початку відліку, знаходять її проекції на осі координатВизначають одиниці вимірювання відстані – лінійні і кутові. У міжнародній системі одиниць (СІ) прийнята основна лінійна одиниця – метр, кілометр, сантиметр, міліметр.Із кутових одиниць використовуються: а) градус, хвилина, секунда – при вимірюванні кутів (окружність = 360º, градус = 60′, хвилина = 60″); б) оберт – при підрахунку поворотів навколо вісі (оберт = 360º, півоберту = 180º і т.ін); в) радіан (для підрахунку за формулами) = кут між двома радіусами кола, який виділяє на окружності дугу, рівну за довжиною радіусу (радіан = 57º17 44′,8″; 1º = 0,01745 рад.).У систему відліку часу включають певний початок і одиниці відліку.За початок відліку часу приймають: а) північ – у всіх закладах, на транспорті, на підприємствах зв’язку та ін.; б) північ і полудень – у звичайних життєвих умовах і в) суддівський час – в умовах змагань.За одиницю відліку часу приймають секунду, долі секунди. Напрямок відліку часу в реальності – від минулого до майбутнього. Досліджуючи рух, можна відраховувати час і у зворотному напрямі – до минулого (за 0,02 с до удару; 0,05 с до відриву ноги від опори та ін.).

Під час рухів людини сили, які докладаються до його тіла виконують роботу і змінюють положення і швидкість ланок тіла, що змінює його енергію. Робота характеризує процес, при якому змінюється енергія системи. Енергія ж характеризує стан системи, який змінюється через роботу. Енергетичні характеристики показують, як змінюються види енергії під час рухів і відбувається власне процес зміни енергії.Енергетичні характеристики – робота сили, потужність сили, механічна енергія тіла – кінетична і потенційна.

Більшість з енергетичних характеристик обчислюється з кінематичних і динамічних характеристик. Так, механічна робота є добуток сили на переміщення. Наприклад, для того щоб піднятися по канаті на висоту 5 м, хлопчик з масою тіла в 30 кг виконує роботу близько 1500 джоулів:

30 кг×9,8 м/с2 ×5 м≈ 300 Н × 5 м = 1500 Дж.

Якщо цей підйом тривав 10 с, то потужність, яку розвиває хлопчик становитиме 1500 Дж : 10 с=150 Вт. Це значна потужність (згадайте, як яскраво світить така електрична лампочка).Отже, потужність визначається як частка від ділення величини механічної роботи на час виконання цієї роботи.Знаючи величину механічної роботи і кількість, наприклад ударів по м’ячу, боксерських ударів або інших ударних дій, можна визначити потужність коротких інтенсивних рухів. Коли механічну роботу визначити важко, можна виміряти силу і швидкість. Так, при ударі класного футболіста по м’ячу сила дії може досягати 400 Н, а швидкість вильоту м’яча 30 м/с. У цьому випадку потужність, що розвивається, складає 12000 Вт. Образно говорячи, при такому ударі на коротку мить запалюється 120 електричних лампочок, по 100 Вт кожна.Механічна робота, яка виконується людиною витрачається на збільшення потенційної (енергія положення тіла) і кінетичної (енергія механічного руху тіла, яка визначає можливість виконати роботу) енергії людського тіла, спортивних снарядів й інших предметів.

Повна енергія тіла, що рухається, згідно теореми Кеніга дорівнює сумі його потенційної і кінетичної енергії в поступальному й обертальному рухах. Але, як відомо, у форму механічної енергії перетворюється менша частина енергії, що утворюється в м’язах. Велика її частина переходить у тепло.Подібно тому як технічні машини (автомобіль, тепловоз) характеризуються коефіцієнтом корисної дії, економічність рухового апарата людини описується аналогічними показниками – кількість метаболічної енергії, швидкість її витрачання.

До енергетичних характеристик належить: 1) енергетична вартість метра шляху або одиниці корисної роботи. Для того щоб визначити енергетичну вартість бігу, потрібно розділити швидкість витрат метаболічної енергії на швидкість бігу; 2) пульсова вартість метра шляху або одиниці корисної роботи; наприклад, пульсова вартість ходьби, бігу й інших циклічних локомоцій обчислюється по формулі:

Пульсову вартість простіше виміряти, ніж енергетичну. І крім того, у деяких ситуаціях пульсова вартість інформативніша енергетичної (наприклад, при біомеханічному контролі за руховою діяльністю в умовах спеки).

Біомеханічні характеристики – одне з хрестоматійних питань біомеханіки. Без вільного володіння знаннями про біомеханічні характеристики так само не можна розраховувати на успіх у вивченні і практичному застосуванні біомеханіки, як неможливо читати книгу, не знаючи алфавіту.

Біомеханічними властивостями м’язів є скоротливість, пружність, твердість, міцність і релаксація.Скоротливість – це здатність м’яза скорочуватися при збудженні. У результаті скорочення відбувається укорочення м’яза і виникає сила тяги.

Для розповіді про механічні властивості м’яза скористаємося моделлю (мал. 12), у якій з’єднувально тканинні утворення (рівнобіжний пружний компонент) мають механічний аналог у виді пружини (1). До з’єднувально тканинних утворень відносяться: оболонка м’язових волокон і їхніх пучків, сарколема і фасції.При скороченні м’яза утворяться поперечні актино-міозинові містки, від числа яких залежить сила скорочення м’яза. Актино-міозинові містки скорочувального компонента зображуються на моделі у вигляді циліндра, у якому рухається поршень (2).Аналогом послідовного пружного компонента є пружина (3), послідовно з’єднана з циліндром. Вона моделює сухожилля і ті міофібрили (скорочувальні нитки, що складають м’яз), які у даний момент не беруть участь у скороченні.

Модель відображає пружні властивості м’яза, тобто її здатність відновлювати первісну довжину після усунення деформуючої сили. Існування пружних властивостей пояснюється тим, що при розтягуванні у м’язі виникає енергія пружної деформації. Тут м’яз можна порівняти з пружиною або з гумовим джгутом: чим сильніше розтягнута пружина, тим більша енергія в ній збережена. Це явище широке використовується в спортивній практиці. Наприклад, у хлисті попереднє розтягування м’язів приведе до розтягування і рівнобіжного, і послідовного пружного компонента. У них запасається енергія пружної деформації, що у фінальній частині руху (метання, штовхання і т.д.) перетвориться в енергію руху (кінетичну енергію).За законом Гука для м’яза його подовження нелінійно залежить від величини сили, що розтягує. Ця крива (її називають «сила-довжина») є однієї з характеристичних залежностей, що описують закономірності м’язового скорочення. Іншу характеристичну залежність «сила-швидкість» називають на честь відомого англійського фізіолога кривою Хілла. За характеристичними кривими визначають твердість і міцність м’яза.Твердість – це здатність протидіяти силам, що прикладаються. Коефіцієнт твердості визначається як відношення збільшення сили, що відновлює силу, до збільшення довжини м’яза під дією зовнішньої сили: Кж= ∆F/∆l(Н/м).Величина, зворотна твердості, називається піддатливістю м’яза. Коефіцієнт піддатливості: Кп=∆l/∆F (м/Н) – показує, наскільки подовжиться м’яз при зміні зовнішньої сили на одиницю.

Міцність м’яза оцінюється величиною сили, яка його розтягує, при якій відбувається розрив м’яза. Граничне значення сили, що розтягує, визначається по кривій Хілла. Сила, при якій відбувається розрив м’яза (у перерахуванні на 1 мм2 його поперечного перерізу), складає від 0,1 до 0,3 Н·мм2. Для порівняння: межа міцності сухожилля близько 50 Н·мм2, а фасцій близько 14 Н·мм2. Виникає питання: чому іноді рветься сухожилля, а м’яз залишається цілим? Очевидно, це може відбуватися при дуже швидких рухах: м’яз встигає здійснити амортизацію, а сухожилля ні.Релаксація – властивість м’яза, що виявляється в поступовому зменшенні сили тяги при постійній довжині м’яза. Релаксація виявляється, наприклад, при стрибку з підвищення і наступним стрибком угору, якщо під час глибокого присіду людина робить паузу. Чим пауза довше, тим сила відштовхування і висота вистрибування менше.

Фізичні вправи розглядаються як основні засоби фізичного виховання. Для опису рухів людини використовуються такі поняття, як положення його системи точок, переміщення, траєкторії, швидкості, прискорення й інші. Об’єктивність аналізу базується на глибокому розумінні фізичної сутності рухів людини та правильного використання як самих кінематичних термінів, так і одиниць їхнього виміру. Рухи тіла людини можна виміряти, тільки порівнюючи положення його матеріальних точок із положенням обраного для порівняння тіла. У якості зручної системи відліку при вивченні біокінематичних характеристик рухової дії по кінограмі придатна декартова інерційна система координат на площині. Одним із фундаментальних факторів навколишнього середовища є механічний рух матеріальної системи тіла людини. Рухова функція – одна з найважливіших функцій організму людини. Під рухом при цьому ми розуміємо різні зміни в організмі, його внутрішні і зовнішні взаємодії, а також зміну його стану. Механічним рухом людини можна вважати зміну положення її тіла відносно інших тіл. Якщо при розгляді деяких рухів тіло людини і його розміри не мають суттєвого значення, то з метою спрощення завдання ними можна знехтувати. В таких випадках при вивченні рухів тіло людини геометрично заміняють так званою матеріальною точкою. Біомеханіка займає особливе положення серед наук про фізичне виховання і спорт. Вона базується на анатомії, фізіології і фундаментальних наукових дисциплінах – механіці, математиці і теорії керування. Взаємодія біомеханіки з біохімією, психологією й естетикою дало життя новим науковим напрямкам, що, ледь народившись, уже приносять велику практичну користь. М’язи як і фізичні тіла мають механічні властивості – пружність, в’язкість, повзучість, релаксацію. Як біологічні об’єкти м’язи проявляють властивості збудливості та здатності до скорочення. Всі названі властивості тісно взаємо- пов’язані, що важливо враховувати при біомеханічному дослідженні рухів. Раціональність технічних дій визначається можливістю досягнути на їх основі вищих спортивних результатів. Раціональність техніки – це характеристика способу виконання руху, різновидності техніки, яку використовуємо. Пружність проявляється у виникненні напруги у м’язі при його деформації під дією навантаження. В’язкість проявляється в затримці деформації внутрішніми силами. Повзучість – це властивість м’язу змінювати з часом. Навантажений м’яз має відповідну довжину; через деякий час при тих же навантаженнях і напруженнях ця довжина збільшується. Релаксація виявляється в тому, що розтягнутий м’яз, зберігаючи довжину, поступово з часом зменшує свою напругу, розслабляється. Збудливість м’язу проявляється у зміні як його напруги, так і механічних властивостей – пружності, в’язкості та ін. Але головне – біомеханіка служить сполучною ланкою між теорією і практикою фізичного виховання, спорту і масової фізичної культури.

Процедура аналізу біомеханічного аналізу складається з наступних етапів: Вивчення зовнішньої картини рухової діяльності. З’ясування причин, що викликають і змінюють рухи. Визначення топографії працюючих м’язів. Визначення енергетичних витрат. Виявлення оптимальних рухових режимів.

Механічна продуктивність тим вище, ніж більший обсяг роботи виконується за визначений час чи чим швидше виконується даний обсяг роботи. Точність рухових дій має двох різновидів: цільова точність і точність відтворення заданої зовнішньої картини рухів. Естетичність оцінюється близькістю кінематики до естетичного ідеалу загальноприйнятому чи прийнятому у даному виді спорту. Комфортабельними вважаються плавні рухи. Чим більше трясеться тіло при ходьбі, бігу тощо, тим нижче комфортабельність. Трудомісткість біомеханічного аналізу і користь від нього залежать від того, наскільки педагог прагне розібратися в техніці і тактиці своїх учнів. Розрізняють системно-структурний і функціональний підходи до аналізу рухової діяльності. Функціональний підхід дозволяє констатувати ті чи інші недосконалості техніки і тактики. Функціональний і системно-структурний підходи до аналізу й удосконалювання рухової діяльності доповнюють один одного. Застосовуючи системно-структурний підхід, педагог веде аналіз від складного до простого. Елементи рухової діяльності, що знаходяться на нижній ступені ієрархічної градації, залишаються нерозкритими, не деталізованими і розглядаються вже з позицій функціонального підходу. Рівень, на якому системно-структурний підхід переходить у функціональний, залежить від розв’язуваних задач. У біомеханіці гармонійно переплітаються ідеї і методи оптимізації рухової діяльності, функціонального і системно-структурного підходів, автоматизованого контролю за техніко-тактичною майстерністю спортсмена, моделювання техніки і тактики на електронно-обчислювальних машинах. Але головним залишається думка і праця дослідника, що осягає закономірності рухів, і педагога, що використовує ці досягнення в навчальному і тренувальному процесах. Руховий апарат людини – це саморушний механізм, що складається з 600 м’язів, 200 кісток, декількох сотень сухожиль. Ці цифри приблизні, оскільки деякої кісти  зрослись одна з однією, а багато м’язів мають кілька голівок чи поділяються на безліч пучків. Вважається, що рухова діяльність людини порівнянна по складності з людським мозком – самим досконалим створенням природи. І подібно тому як вивчення мозку починають з дослідження його елементів, так і в біомеханіці насамперед вивчають властивості елементів рухового апарата. Руховий апарат складається з ланок. Геометрією мас називається розподіл мас між ланками тіла й усередині ланок. Геометрія мас кількісно описується мас-інерційними характеристиками. Найважливіші з них – маса, радіус інерції, момент інерції і координати центра мас. Маса характеризує інертність тіла при поступальному русі. При обертанні інертність залежить не тільки від маси, але і від того, як вона розподілена щодо осі обертання. Чим більше відстань від ланки до осі обертання, тим більше внесок цієї ланки в інертність тіла. У людському тілі близько 70 ланок. Біокінематичні характеристики включають: системи відліку відстані і часу; просторові характеристики; часові характеристики; просторово-часові характеристики.

Біодинамічні характеристики рухів людини включають інерційні характеристики; силові характеристики; енергетичні характеристики. Рухові можливості – це передумови, які склалися в організмі в процесі його філогенезу і онтогенезу до виконання рухів з відповідними біомеханічними характеристиками. Оцінка рухових можливостей людини в процесі занять фізичною культурою надзвичайно важлива, наприклад, при орієнтації учнів на вибір виду спорту, при визначенні результативності відповідного курсу знань. Однак оволодіння тими чи іншими руховими можливостями відтак не гарантує людині їх безумовну реалізацію. Рухові можливості кожної людини можна визначити також за її руховою активністю. При цьому під руховою активністю розуміють біологічно детермінований рівень прояву рухових можливостей, обумовлений генотипними і фенотипними особливостями організму людини. Рухове завдання – це обумовлена необхідність для відповідних рухів з заданими біомеханічними характеристиками, які стимулюють людину до активізації розумової і рухової діяльності та дозволяють досягти відповідних цілей в процесі фізичного виховання. Між руховим завданням і руховими можливостями учнів виникають відповідні діалектичні протиріччя. Рухова сила фізичного виховання як педагогічного процесу виникає при вирішенні таких протиріч. Виходячи з цього, педагогу-тренеру необхідно таким чином формулювати рухові завдання перед учнями, щоб вони могли їх реально вирішити, маючи для цього відповідні рухові можливості. Рухові дії – це виявлення рухової активності людини, свідоме і цілеспрямоване на рішення якого-небудь конкретного рухового завдання. Основним засобом вирішення діалектичних протиріч між руховими можливостями учнів і поставленими перед ними руховими завданнями є фізичні вправи.Фізичні вправи можна охарактеризувати як комплекс рухових дій, спрямованих на вирішення відповідних завдань фізичного виховання, виконаних  при суровій рекомендації біомеханічних характеристик рухів, зовнішніх умов і стану організму людини. Оскільки кожна окрема фізична вправа в процесі використання може вирішувати тільки відносно вузькі завдання, то за різних умов її можна включити до складу відповідного комплексу аналогічних вправ.

Комплекс фізичних вправ являє собою систему взаємозв’язаних вправ, об’єднаних спільністю рішень завдань і досягненням цілей на відповідному етапі фізичного виховання людини. Також, як і кожна окремо взята фізична вправа, той чи інший комплекс повинен мати чітко виявлену цільову спрямованість, узгоджену з руховими можливостями і вимогами і періодом навчально-тренувального процесу. Однією з найважливіших цілей кожного етапу фізичного виховання є надбання учнями відповідних рухових умінь і навиків. Руховий навик являє собою автоматизований компонент рухової дії, в якому усвідомлюється тільки ті сенсорні проекції, які забезпечують його свідому і програмну частини. Рухові уміння формуються на основі вироблених раніше навиків представляють собою відповідний достатньо високий рівень підготовленості учнів до ефективного рішення поставлених рухових задач. Фізичні вправи і теоретично, і практично, ніби зв’язують усі ці фактори і поняття процесу фізичного виховання між собою. З одного боку, вони органічно включають в себе деякі я цих понять, з другого – знаходяться з ними в складних причинно-наслідкових зв’язках. Рух входить до складу кожної фізичної вправи як засіб фізичного виховання, з допомогою якого організм людини може бути доведений до того стану, який оцінюється як рух. Тому фізична вправа залежно від обставин її реалізації може розглядатись і як ціль, і як засіб фізичного виховання. А це ускладнює класифікацію вправ у фізичному вихованні.

Тим більш очевидно, що фізична вправа представляє великий інтерес для спеціалістів, педагогів, тренерів, перш за все, як засіб вирішення головних завдань педагогічного процесу. З цієї точки зору в основу класифікації фізичних вправ повинні бути закладені принципи, регламентуючи рамки цільового призначення фізичних вправ в педагогічному процесі як специфічних засобів фізичного виховання. З урахуванням цього положення можна виділити чотири основних класи фізичних вправ: 1) оздоровчі; 2) тренувальні; 3) змагальні; 4) показові. Основне призначення оздоровчих фізичних вправ підтримка оптимального рівня стану здоров’я учнів або підготовка їх до відповідно заданого рівня фізичного розвитку.

Розвиваючі фізичні вправи направлені на підвищення рівня функціональних можливостей будь-якої окремої системи або організму людини в цілому і завжди застосовується в тому випадку, якщо потрібна корекція будь-яких недоліків фізичного розвитку людини або підвищення рівня функціональних можливостей організму при підготовці до трудової та професіональної діяльності, де необхідні обов’язкові досягнення відповідного рівня функціональних можливостей організму.

Основним елементом кожної фізичної вправи є елементарний вільний суглобний рух, або ж елементарний рух всього тіла людини, виконаний у відповідний момент відносно зовнішніх систем відліку під дією визначеної системи сил. Матеріальним субстратом  руху є тіло людини, його руховий апарат. Процес руху цього матеріального субстрату, як він і сам, описується біомеханічними характеристиками, об’єктивно відображуючим його природні  властивості.

Таким чином  для описування елементів біомеханічної структури фізичної вправи слід користуватися біокінематичними та біодинамічними характеристиками. Біомеханічна структура вправ – закономірність зв’язків між елементарними суглобними рухами людини та рухом центру маси його тіла відносно до об’єктів зовнішнього середовища при виконанні тих чи інших рухових дій, необхідних для вирішення поставлених рухових завдань. Власне, закономірності вказаних рухів у цьому випадку повинні бути виражені якоюсь формальною, граничною, знаковою, машиною тощо, відображаючою об’єктивні уявлення про їх біокінематичні та біодинамічні характеристики. В деяких випадках достатньо мати чіткий опис якісних характеристик біомеханічної структури вправ на словесному рівні. В інших випадках необхідно дати графічне уявлення про структуру вправ. Іноді виникає потреба в складанні вправ, відображаючих згадані вище закономірності.

Зараз у зв’язку з ускладненням завдань фізичного виховання спеціалісти все частіше звертаються до методів комп’ютерного програмування та моделювання рухів людини і фізичних вправ. У всіх випадках вибір того чи іншого варіанта уявлення біомеханічної структури перш за все визначається завданнями використання кожної конкретної вправи в процесі фізичного виховання. Кожний варіант такого опису по-своєму хороший. І в той же час кожному варіанту притаманні тільки його недоліки. Діалектика пізнання вправ така, що на сучасному рівні знань не існує абсолютно повного, всебічного і в той же час об’єктивного варіанта опису   біомеханічної структури фізичної вправи. Це пояснюється, як вже зазначалося, його надмірною складністю та багатомірністю, однак не виключає того, що існують якісь принципово нерозв’язані обмеження в його пізнанні. Таке положення пояснюється перш за все темпом науково-технічного перетворення та розвитком обумовленої методології пізнання, темпами удосконалення біомеханічних методів дослідження рухів людини.

Успіхи в розвитку методів біомеханічного аналізу фізичних вправ, використання апаратурних інструментальних комплексів ПЕОМ дозволяє одночасно реєструвати значну кількість тільки біокінематичних, але й біодинамічних характеристик. На відміну від традиційних уявлень про біомеханічну структуру як набір фаз рухів, такі ієрархічні моделі структурної організації вправ дозволяють одержати системну, дійсно цілісну картину єдності всіх їх елементів. Причому основним критерієм, визначаючим системність, їх спільність, єдність елементів кожної вправи, є їх загальна цільова спрямованість, підпорядкування єдиній меті. Тим більше, що цілком визначена мета переглядається як в усіх активних рухах людини, так і, звичайно, в усіх рухових діях та фізичних вправах.

Для правильної побудови та ефективної організації навчання в цілому важливе значення має пізнання закономірностей, які розкривають внутрішні сторони та зв’язки всіх факторів, визначаючих його розвиток як педагогічний процес. Технічна майстерність спортсменів визначається тим, як вони володіють самим сучасним зразком існуючої спортивної техніки. Такі зразки називають еталонними. Вони звичайно розробляються за результатами попередніх вимірювань біомеханічних характеристик багатьох ведучих спортсменів. Потім у вигляді трьох видів моделей: статистичних, індивідуальних та ідеальних, запропоновуються як предмет для вивчення.

 

https://gazeta.ua/ru/articles/people-newspaper/_konstantin-stasyuk-hochet-zhit-500-let/180563

Система рухів Стасюка передбачає збереження власної енергії, а рушійною силою є гравітація.

https://www.youtube.com/watch?v=ISNcOeBE1SI

https://www.youtube.com/watch?v=A-ZtVTW0rEk

При ударі опорної ноги з землею, зворотній удар завжди співпадає з напрямом обертання суглобів. Прискорюючи їх обертання.

https://www.youtube.com/watch?v=-WyYQglMxbI

 

Синхронізоване обертання нижніх кінцівок в замкнутих траєкторіях парних суглобів дає траєкторію традиційної «вісімки»

https://www.youtube.com/watch?v=TU6c5bY9ygA

Костянтин Стасюк – новий феноменальний рекорд!

https://www.google.com/search?lr=lang_uk&client=firefox-b-ab&biw=1280&bih=664&tbs=lr%3Alang_1uk&ei=A-EqXIu8F-XrrgTgxruoCQ&q=%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD+%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%81%D1%8E%D0%BA+%D0%B2%D1%96%D0%BA%D1%96&oq=%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD+%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%81%D1%8E%D0%BA+%D0%B2%D1%96%D0%BA%D1%96&gs_l=psy-ab.12..33i160.16383.19578..24233…0.0..0.148.652.0j5……0….1..gws-wiz…….0j35i39j0i22i30.-wLcKyGqwq0

 

Список літератури:

  1. Єрмаков С.С. Навчання техніці ударних рухів у спортивних іграх на основі комп`ютерних моделей та нових тренувальних пристроїв : Автореф. дис. докт. пед. наук./ С. С. Єрмаков – Київ, 1997. – 47с.
  2. Зубалій М.Д, Зубалій В.М. О.Д. Бутовський – перший українець у Міжнародному олімпійському комітеті // Фізичне виховання в школі. – 2005.-№4.-С. 47-50.
  3. Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський: біля джерел української тіловиховної і спортової традиції // Вісник НТШ.— 2016 (весна-літо).— С. 61—64.
  4. Лапутін А. М. Навчання спортивним рухам. / А. М. Лапутін – Київ: Здоров`я, 1986. – 214 с.
  5. Подорож у минуле: характерники. Спогад віків// Про характерників на сайті: webcommunity.org.ua.
    3. Луців Є. Хто такі козаки-характерники// Про характерників на сайті «Український національний портал»: aratta-ukraine.com.
    4. Мицик Ю. Отаман Іван Сірко. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1999. – С. 42.
    5. Луців Є. Хто такі козаки-характерники// Про характерників на сайті «Український національний портал»: aratta-ukraine.com.
    6. Кащенко А. Ф. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове /Ред.-упорядн. М. А. Шудря; худож.-іл. В. І. Лопата. – Дніпропетровськ: Січ, 2001. – С. 114.
    7. Махун С. «Справний і щасливий вождь». Іван Сірко у полоні багатовекторності// Дзеркало тижня. – 2005.- 14 травня.
    8. Каляндрук Т. Втрачена спадщина? Хто такі козаки-характерники// Про характерників на сайті «Український національний портал»: aratta-ukraine.com.
    9. Луців Є. Хто такі козаки-характерники// Про характерників на сайті «Український національний портал»: aratta-ukraine.com.
    10. Костомаров Н. Материалы и исследования. Богдан Хмельницкий. – М.: Чарли, 1994. – С. 227.
    11. Луців Є. Хто такі козаки-характерники// Про характерників на сайті «Український національний портал»: aratta-ukraine.com.
    12. Козаки-характерники: українські ніндзя чи самураї?// Про характерників на сайті: webcommunity.org.ua.
    13. Козаки-характерники: українські ніндзя чи самураї?// Про характерників на сайті: webcommunity.org.ua.
    14. Козаки-характерники: українські ніндзя чи самураї?// Про характерників на сайті: webcommunity.org.ua.
    15. Луців Є. Хто такі козаки-характерники// Про характерників на сайті «Український національний портал»: aratta-ukraine.com.
    16. Подорож в минуле: характерники. Пам’ять народна// Про характерників на сайті: webcommunity.org.ua.
    17. Характеристика запорізького козака// Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. Т. 1. – Львів: Світ, 1990. – С. 174.
    18. Характеристика запорізького козака// Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. Т. 1. – Львів: Світ, 1990. – С. 174.
    19. Чайковський// Гребінка Є.П. Вибрані твори. – К.: Дніпро, 1980. – С. 115.
    20. Куліш П. Чорна рада. – Х.: Фолио, 2006. – 287 с.
    21. Скуратівський В. Покуть. – К.: Довіра, 1992. – С. 2-3.
    22. Згадайте той же Закон Карми або Зворотної Дії.

Каляндрук Т. Загадки козацьких характерників: монографія / ред. В. Ідзьо. — Львів: ЛА «Піраміда», 2007. — 288 с. — ISBN 978-966-441-049-3

Каляндрук Т. Таємниці бойових мистецтв України. — Львів: ЛА «Піраміда», 2007. — 304 с. — ISBN 978-966-441-048-6

Кащенко А. Ф. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове / Ред.-упорядн. М. А. Шудря; худож.-іл. В. І. Лопата. — Дніпропетровськ: Січ, 2001. — 494 с. — ISBN 5-7775-0301-2

Махун С. «Справний і щасливий вождь». Іван Сірко у полоні багатовекторності // Дзеркало тижня. — 2005. — 14 травня.

Мицик Ю. Отаман Іван Сірко. — Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1999. — 44 с.

Характеристика запорізького козака // Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. Т. 1. — Львів: Світ, 1990. — С. 173—180.

Шудря  М. А. Січ-мати. — К.:ТОВ «Елібре», 2008. — 560с. — ISBN 978-966-96925-2-8

Каляндрук Т. Втрачена спадщина? Хто такі козаки-характерники// Про характерників на сайті «Український національний портал»: aratta-ukraine.com (укр.)

Луців Є. Хто такі козаки-характерники// Про характерників на сайті «Український національний портал»: aratta-ukraine.com (укр.)

Характерство — наука козаків характерників, трансова культура українського народу//  Про науку характерств на сайті «Характерство — хитра наука козаків-характерників»: harakterstvo.in.ua

Młot Na Czarownice : Postępek Zwierzchowny w czarach, także sposob uchronienia sie ich y lekarstwo na nie w dwoch częściach zamykaiący […] do ktorey w teyże materyey przydana iest Książka Jana Nidera […] także Ulryka Molitora Dialog o wieszcych białychgłowach abo czarownicach S. 171

Słownik języka polskiego przez M. Samuela Bogumiła Linde, Warszawa 1807–1814 , T. І.  S. 231-232

Andrzej Komoniecki “Chronografia albo dziejopis Żywiecki . rok  1688. http://www.dbc.wroc.pl/dlibra/docmetadata?id=6040&from=publication

Jakub Kazimierz HAUR, Skład abo Skarbiec Znakomitych Sekretow Oekonomiey Ziemianskiey. Na Polach wielkich y obszernych, w Sławnym na wszytek Swiat Królestwie Polskim, przy Miastach Koronnych, przy Miasteczkach gęstych y nasiadłych, przy Wsiach okolicznych Krolewskich, Slacheckich, Duchownych y Mieyskich. Znaleziony. A za osobliwym Staraniem y pracowitą Pilnością dla Dobra pospolitego, y Pożytku Ludzi wszelkiego Stanu, do używania. Wykopany. … do Druku Podany. Przez … Iakvba Kazimierza Havra, … W Krakowie, W Drukarni Mikołaia Alexandra Schedla. I. K. M. Ord: Typ. Roku 1689. S. 427

Катерина Диса. Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої 17-18 ст. Київ 2008, С . 106,107

https://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=1&ved=0ahUKEwiTu4WT7sjYAhWoJJoKHSWOAvMQFggpMAA&url=http%3A%2F%2Fwww.irbis-nbuv.gov.ua%2Fcgi-bin%2Firbis_nbuv%2Fcgiirbis_64.exe%3FC21COM%3D2%26I21DBN%3DUJRN%26P21DBN%3DUJRN%26IMAGE_FILE_DOWNLOAD%3D1%26Image_file_name%3DPDF%2FVznu_fi_2014_1_7.pdf&usg=AOvVaw2VMf0UzsxRm5Zx1SLQ5nfV

Горбань М. Розбійник Мацапура( побутово-історичний нарис) Схід – Захід: Історико-культурологічний збірник.  Випуск 2. –  Харків: Майдан, 1999. – С. 174-197

http://www.snabjentsi.ru/view_art.php?id_=30

https://press.unian.ua/press/983056-reabilitolog-stasyuk-predstaviv-avtorsku-metodiku-ozdorovlennya-ta-omolodjennya-lyudini.html

https://www.e-reading.club/chapter.php/1033685/12/Belokon_-_Pustynya_Naska._Sledy_Inogo_Razuma.html

https://www.google.com/search?client=firefox-b-ab&q=%D0%91%D1%96%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F

 

 

Феномен людини. Здоровий спосіб життя Стасюк Костянтин Васильович

Костянтин Стасюк народився у Львові 29 вересня 1955. 1976-1982 – навчався на моряка. З 18 років займався рукопашним боєм. Потім створив “Гравітаційну школу бою” у Львові. Навчає битися так, щоб не витрачати енергію. Був моряком далекого плавання, обійшов 13 морів і три океани. Він піднімає одним пальцем 24-кілограмову гирю. У 2002-му намотав на руки, ноги і живіт 46 кг залізних ланцюгів і пробіг з ними 43 км за 6,5 год. Під час бігу посміхався і дихав рівно. Це досягнення занесли до Книги рекордів Гіннесса. Всього Костянтин Васильович встановив десять рекордів. А також розробив гравітаційні черевики і велосипед. Починаючи з 1993 року Костянтин Васильович своїм біогравітаційним масажем поставив на ноги не одного, які після довгих років «візочного» життя вставали й ходили. Цей унікальний чоловік вже зробив 12 екстраординарних рекордів, які заслуговують на увагу та визнання українського суспільства і не тільки українського, адже він є рекордсменом Книги рекордів Гінеса. Він представив свою унікальну методику зміни стану людського організму після системи відповідних тренувань. Костянтин Стасюк перемагає молодих тренованих спортсменів, наголосив, Методику Стасюка повинні вивчати не тільки спортивні тренери, але й лікарі-геронтологи: якщо такі досягнення доступні літній людині, зможуть й інші. Рухаючись, людина переміщує центр маси свого тіла і може стати невагомою. Еластичність м’язів збільшується втричі, втричі збільшується і рухливість суглобів. Він особисто показав здатність людини рухатися і виконувати швидкісні силові вправи, не відштовхуючись від землі, а використовуючи інерцію маси власного тіла  Новітня технологія рухів від Костянтина Стасюка кардинально відрізняється від існуючих. Базується на властивостях наших суглобів працювати в обертальних траєкторіях. Основні суглоби завжди керовано рухаються у повному оберті. Система рухів Стасюка передбачає збереження власної енергії, а рушійною силою є гравітація. При ударі опорної ноги з землею, зворотній удар завжди співпадає з напрямом обертання суглобів. Синхронізоване обертання нижніх кінцівок в замкнутих траєкторіях парних суглобів дає траєкторію традиційної «вісімки» Метод біогравітації – це оздоровлення людського організму шляхом поєднання енергетичного масажу та унікальних спортивних дій. Система рухів звичайної людини така: відштовхування, замах, мах та приземлення. Метод Стасюка складається із синхронних багатосуглобних рухів. Біогравітація – здатність організму людини отримувати енергію від сили тяжіння. З численних феноменологічних даних відомі випадки зниження ваги або левітації йогів, практикуючих медитацію. Подібні можливості даровані тільки обдарованим від природи людям. На моє переконання – це недостатньо вивчена закономірність. Такі випадки відомі і описані. Зазвичай це намагаються пояснити екстремальної мобілізацією м’язової сили, хоча точні розрахунки не узгоджуються з подібними припущеннями. Мабуть, біоантигравітаційні механізми особливо розвинені у спортсменів (стрибунів у висоту, важкоатлетів, бігунів). Результативність їх спортивних досягнень багато в чому визначається не стільки ступенем тренованості, скільки підготовкою. Не існує наукового підтвердження здатності людини до левітації. Більш того, така левітація суперечить основним законам фізики. Це здатність людини підніматися над землею і якийсь час перебувати, як би зависати, в повітрі. Левітація – це особливий дар, даний Богом. Наприклад, св. Йосип Копертіно був відомий здатністю до левітації. Таким даром володів і о. Піо з Петрельчіни. Неодноразово побратими були свідками, як о. Піо молився у стані левітації. Костянтин Стасюк розповів що лежить в основі його досягнень: «Лише фізика і ніякої містики. Рухаючись, людина переміщує центр маси свого тіла. Еластичність м’язів збільшується втричі, втричі збільшується і рухливість суглобів. І цього може навчитися кожен!».

Огірко Ігор Васильович професор, доктор фізико-математичних наук.

Львів вул. Підголоско 21, 2   м тел.  0677931638    ogirko@gmail.com

і