До чого тут Україна?

Автори нового серіалу “Роки й роки” (“Years and Years”), який транслюється на платформах BBC та HBO, вирішили відповісти на питання, яке турбує всіх: що буде далі?

Сюжет серіалу спочатку розгортається у 2019 році, але швидко переноситься у 2024 і протягом шести серій досягає 2034 року.

Приблизно у цей самий період часу в “Термінаторі” відбувається війна з роботами, а в сучасній адаптації “Планети мавп” – захоплення світу мавпами.

Порівняно з цими стрічками, “Роки” менш радикальні у своїх прогнозах. Зображуване майбутнє – лише слідування у напрямку, який вказують сучасні новини.

Проте логічний ланцюжок подій, який озвучують автори серіалу, своєю реалістичністю викликає у глядача відчуття суцільного дискомфорту.

Дональд Трамп вдруге стане президентом, конфлікт між Китаєм та США дійде до використання ядерної зброї, Росія продовжить окупацію України, антибіотики практично перестануть бути ефективними, а Пізанська вежа – впаде.

Британська родина Лаєнсів намагається жити звичним для себе життям, вирішувати власні сімейні та побутові питання. Навіть після ядерної атаки Америки 90-літня бабуся каже: “Ми думали, що світ більше ніколи не буде таким як раніше. Але нічого не змінюється”.

Межі толерантності

У великій і дружній родині – бабуся і четверо внуків із їхніми близькими. Одна одностатева пара і один міжрасовий шлюб, жінка в інвалідному візку, яка самостійно виховує двох дітей, один з яких – азіат і змінить стать у майбутньому. Є тут і сувора активістка, яка повертається додому після довгих років відсутності і повільно зближається з темношкірою подругою.

Авторам легко вдається створити атмосферу толерантного родинного кола, проте вони розставляють достатньо пасток, за які дають можливість перечепитися глядачеві.

З одного боку, одностатеве весілля зображено ідеалістично і в щасливому сімейному колі. А от позашлюбний одностатевий секс – в апокаліптичних тонах майже біблійного зображення Содому перед тим, як його знищить хвиля Божого гніву у формі ядерної війни та популізму.

Легкими штрихами зображене знайомство жінки в інвалідному візкові з самотнім чоловіком: разом з братами вона одразу ж підіймає на сміх те, що той має секс-робота.

Герой захищає право біженців з України просити притулку в Британії, але називає ідіоткою матір жінки, яка висловлюється проти мігрантів.

Сімейні проблеми героїв не пов’язані ні з кольором шкіри, ні з сексуальною орієнтацією. Звичні історії: хтось занадто багато часу проводить в телефоні, фінансові проблеми, криза середнього віку, а батьки не розуміють дітей.

Популізм

Одним із персонажів серіалу є політик Вів’єн Рук, яку зіграла володарка двох “Оскарів” Емма Томпсон. У серіалі вона з’являється переважно в телевізійних сюжетах, але безпосередній вплив її політичної діяльності на власне життя відчувають усі герої.

Вів’єн є збірним образом нової генерації політиків-популістів. Її поведінка на пресконференції, де вона звинувачує журналістів у фейкових новинах – є чітким наслідуванням поведінки Дональда Трампа.

Партія, якою вона керує, зветься “Чотири зірки”, що, окрім цензурованої лайки, перегукується з італійським “Рухом п’яти зірок”. Спільність у її поведінці можна знайти й з французьким політиком Марін Ле Пен.

На посаді прем’єр-міністра Британії Вів’єн опиняється, зокрема, завдяки скандальними заявами: приміром, що її не хвилюють проблеми Палестини й Ізраїлю, а голосувати мають право лише ті, хто пройде IQ-тест.


Окрім того, вона висловлює відкриту неповагу до померлої Ангели Меркель та демонструє порно, яке вона, за її ж словами, знайшла в телефоні своєї шестирічної доньки.

“На заході – США, самотній вовк. На сході – палаюча Європа, а далі – повстає Китай. Велика Британія залишилася сама і ще ніколи не була настільки величною!”, – каже Вів’єн.

На тлі – економічна криза, скорочення робочих місць й ущільнення житлової площі. Перебої з електроенергією, через які втраченими стали величезні обсяги інформації – для надійності документообіг знову стає паперовим.

Через зростання злочинності райони огороджують, а поліція обмежує рух громадян. Доходить навіть до концентраційних таборів як засобу вирішення проблем з бідністю та мігрантами.

До чого тут Україна?

За сюжетом, у 2022 році в Україні відбувся військовий переворот. Для “утримання стабільності” нова влада запрошує російські війська і на референдумі 97% українців голосують за російське громадянство.

Повідомлення про це у новинах ілюстроване кадрами з Євромайдану, де можна розпізнати написи “14 сотня самооборони” на щитах протестувальників, і військовими у зеленій формі без розпізнавальних знаків.

Таким чином автори перенесли історію з анексією Криму на всю Україну, при цьому необачно показали події Євромайдану як військовий переворот.


Результати референдуму герої піддають сумніву, підозрюють у фальсифікаціях та наголошують, що тим, хто проголосував “проти” – загрожує небезпека.

Проте відсоток колабораціонізму і без того досить великий. Принаймні, судячи з історії Віктора – коханця одного з Лаєнсів, який був змушений втекти з окупованої України через свою нетрадиційну орієнтацію.

На Віктора донесли власні батьки: “вони християни, які вірили, що це був їхній обов’язок”. Єдиним персонажем з переконливою українською мовою є поліцейський, який прийшов з обшуком. А вже у таборі біженців Віктора продовжує турбувати той факт, що його допитували й катували українці.

Проте вже через кілька серій героям доведеться стикнутися й з іншими прикладами колабораціонізму. Концентраційні табори у Британії утримуватимуть і обслуговуватимуть британці – залученим до подій виявиться й один з членів сім’ї Лаєнсів.

Метафора

Більшу частину серіалу автори вибудовують майбутнє, в якому люди все менше вірять у реальність. Політики не відповідають за свої слова – ні за справжні, ні за ті, які імітували за допомогою комп’ютерних технологій.

А завдяки зниженню інтелектуального рівня люди все більше довіряють “викривальним” теоріям. Приміром, про те, що мікробів не існує: це, мовляв, лише змова фармацевтичних компаній. Або що Земля пласка.

Проте ближче до кінця серіалу автори ніби забувають, яке майбутнє прогнозували: поліцейську державу вдається перемогти старим і перевіреним “викриттям у прямому ефірі”.

Особливо сумно бачити таке небажання говорити про природу тоталітарних режимів від авторів з Великої Британії, батьківщини “1984” Джорджа Орвелла та “Бразилії” Террі Ґілліама.

До смішного легка руйнація “карткового будинку” диктатури й швидке повернення в ідеалістичне життя настільки віддаляє героїв від глядачів, що виникає бажання сприймати все як метафору.

Сім’я Лаєнсів – це Європа, або Світ загалом. Саме у цей бік працює концентрована різноманітність персонажів. Герої підтримують один одного і готові прощати, спільно та наодинці вирішують фінансові питання.

Віктор символізує не лише Україну, а й будь-яку “нову” країну, яка намагається жити в демократичній системі цінностей.

Велику Британію, звісно, можна впізнати на чолі сімейства – у 90-річній суворій, але справедливій бабусі, яка тримається дещо осторонь від буремного життя – на відміну від молодих, вона не планує помирати, лише інколи потребує корекцію зору й знову готова повчати молодь і надихати на боротьбу.

і