Кубань, Ставропілля, значна частина Воронежчини — це не «споконвічно російські землі», як десятиліттями нам намагалися нав’язати. Це території, де століттями звучала українська мова, де жили українці, будували церкви, берегли свою культуру та традиції.
Про це відкрито говорив директор Інституту української мови НАН України, професор Павло Гриценко під час розгляду в Конституційному Суді скандального закону «Ківалова—Колесніченка». Саме тоді науковці вкотре довели те, що імперії так боялися визнати: українська мова історично охоплювала величезні території далеко за межами сучасної України.
На старих мовних картах чітко видно: Берестейщина, частина Польщі аж до Любліна, східна Словаччина, Південна Буковина, Кубань — це український мовний простір. І навіть там, де українців було менше 60%, це окремо позначали, щоб не спотворити правду.
А потім прийшов радянський режим. Прийшла політика знищення пам’яті. Українців насильно переселяли, змішували народи, відправляли молодь служити далеко від дому, щоб вони забували рідну мову. На українські землі масово завозили інших людей, стираючи справжню історію цілих регіонів.
Нам десятиліттями брехали про «російський Донбас», хоча ще на сотні кілометрів на схід жили українці, а Азовське море було внутрішнім українським простором. Нам намагалися стерти пам’ять, вирвати коріння, змусити мовчати.
Та правда все одно проривається крізь роки.
Бо українську мову не просто забороняли — її боялися. Боялися настільки, що перекроювали карти, переписували історію, нищили книги, переслідували людей лише за право бути українцями.
І саме ці наукові докази сьогодні є ще одним потужним свідченням: український народ століттями боровся не лише за землю, а й за право говорити рідною мовою, пам’ятати своє коріння та залишатися собою.
І попри всі заборони, репресії та спроби знищення — українська мова вистояла. Вистояла, бо в ній — сила народу, його пам’ять, його душа і його незламність.