Щоб з’ясувати комуністичну систему, якою вона була скрайно жорстою не тільки до відкритих патріотично налаштованих української еліти і народу, варто загально призупинитися на історичному періоді, а зокрема познайомитися з діяльністю, переконаннями та творчістю Михайла Сименка, якого життя і діяльність є своєрідним відзеркаленням цієї понурої епохи.
Мене на цю тему наткнула дата 5 серпня, коли в Києві відзначали День пам’яті з нагоди 80-роковин «Великого терору в Україні». Організатори цього сумного заходу намагалися згадати і вшанувати жертви сталінських репресій.
Пригадаймо, що 5 серпня 1937 року за наказом НКВД СРСР №00447 почала діяти постанова Політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 року «Про антирадянські елементи» й розпочалася наймасовіша «чистка» радянського суспільства від «ворожих елементів», що, на думку Сталіна, були не придатними для будівництва комунізму. Кожен заарештований режимом був фактично позбавлений права на захист (на адвоката) чи оскарження вироку. Слідчі психологічним знущанням і нелюдськими тортурами «вибивали» з арештованих потрібні їм зізнання. В 1937 р. дозвіл на застосування методів «фізичного впливу на підозрюваних» (тобто тортур) було дано на найвищому рівні ЦК ВКП (б). Часи «Великого терору» у масовій свідомості населення СРСР позначені тотальним страхом та недовірою. Навіть з половини 1937 року введено ряд нормативних документів, які посилили відповідальність членів родин репресованих. Дружини та чоловіки «ворогів народу» підлягали обов’язковому арешту, діти до 15 років передавались у спеціальні дитячі будинки.
В рамках «Великого терору» НКВД організувало та провело серію масових національних операцій. Це т.зв. «німецька операція» (25 липня 1937 року), «польська» (11 серпня 1937 року), «румун- ська», «латиська», «грецька», «іранська», «харбінська», «афганська», «проти болгар і македонців». До кінця 1938 року у СРСР було заарештовано 1,6 млн. осіб. З них 800 тис. було знищено. За період «Великого терору» на території УРСР, за оцінками істориків, було засуджено 198 тисяч 918 осіб, з яких близько двох третин – були призначені до розстрілу. Решту було відправлено до в`язниць та таборів. Російські масові репресії з цією ж окрутністю продовжуються проти України, в наш часпочинаючи з весни 2014-го року і по наші дні. В минулому в Сандармох – це місце було жаху і людських страждань в Карелії, де комуністичний режим СРСР знищував соловецьких політв’язнів та в’язнів – комуністичних рабів, що будували Біломорканал, там гинув найдостойніший цвіт України. В цьому періоді Україна понесла непоправні генетичні втрати, які відгукуються в їх долі й до цього часу…
Пам’ятаймо, що практика кривавого сталінського режиму, разюче подібного до гітлерівського, яку в наш час повторює з премедитацією президент РФ, відомий кагебіст – злочинець В. Путін на Сході України і в Криму. Саме він пітверджує, що Росія була і залишається по своїй природі народовбивчою країною. Тут відбувається лише підміна злочинних елементов на державних постах. Це впровадження необхідно зрозуміти, щоб збагнути долю Михайла Сименка.
Михайло Семенко Васильович народився 31 грудня 1892 року в с. Кобинці Миргородського району на Полтавщині. Його мати – Марія Проскурівна – була письменницею і прищепила велику любов синові до літератури ще в ранніх роках дитинства. Початкову освіту Семенко здобув в рідному селі, а середню отрмав у Хорольській гімназії. Після вчився в Курському реальному училищі, по закінченні в 1911 року він вступив в Петербурзький психоневрологічний інститут. Закінчивши дворічні загальноосвітні курси у відомого педагога А.С. Черняєва, він став студентом природознавчо-історичного відділення педагогічного факультету. Саме на цей період припадає початок творчого шляху поета.Його поетичним дебютом стала збірка “Prelude” (1913). До неї ввійшли традиційні романсові вірші елегійного типу, милозвучні, сентиментальні, властиві молодим поетам-початківцям.
За спостереженням Д. Загула, Семенко “співав таким же соловейком, як і інші його ровеснки”. Перебуваючи в Росії, він не міг залишитися осторонь бурхливих на той час подій, які відбувалися в російській літературі. Саме тоді розвивався новий творчий напрямок – модернізму, символізму, футуризму. Цей керунок поступенно у своїй творчості відкидає як безперспективний модерністичний напрямок і поступово все більше схиляється до авангарду, який репрезинтували на той час деякі російські поети-футуристи.Тут слід пригадати, що футуризм, це авангардний напрям в літератури і мистецтві, що розвинувся на початку ХХ ст. здебільшого в Італії та Росії й відстоював крайній формалізм, пропагував культ індивідуалізму, відкидав загальноприйняті мовні та поетично-мистецькі традиційні норми.В 1914 року М. Семенко переїхав з Росії до Києва. Однак, зараз з початком Першої світової війни його мобілізовано до царської армії і в 1916-1917-х рр.служив телеграфістом у Владивостоці.Там же вступає до підпільної групи РСДРП(б). Повернувшись до Києва наприкінці 1917-го, року, саме в розпалі української визвольної боротьби, до якої вінвключається, а одночасно своїми творами став поширювати середлітерасторів фотуризм.
В цьому часа в літературних кругах його вважали одним із головних ватажків відродження української літератури.Свої поезії Семенко друкуваву “Українській хаті”), видав збірку “Prelude”, ця поезія до певної міри іпонувала українським “модерністам”. Але поет, вважаючи свою першу збірку лише пробою пера, рішуче пориває з молодомузівцями й хатянами. Він став вповністю захоплюватися футуристичною творчістю, яку писав до маніфестаційних промов і публікував у збірках “Дерзання” та “Кверо-футуризм”.
Семенко під тим впливом відходить від традиційної української поезії, вважаючи що оновлення національної лірики пов’язане саме з авангардом. Його пошуковий футуризм вимагає повного заперечення попереднього художнього досвіду, деканонізації будь-якого авторитету в літературі. І це не декларація, це активна була його дія. Дуже драматично сприймаються його не зовсім етичні випади навіть проти культу Тараса Шевченка в українській літературі, проти хуторянського, мистецтва, проти всього, що базується на традиційному національному ґрунті.
Його постава відштовхнула від нього багатьох українських літераторів. Деякі вважають його твори дуже далекі від реальності, або й взагалі відчужені від національних традиції. На його адресу дуже часто почала лунати критика від всіх літературних течій. З формального боку творчість М.Семенка під тим впливом починає схиляється в бік формально-графічного вираження, охарактеризованого нині як поезомалярство. І хоча за обсягом період кверо-футуризму не надто об’ємний, але саме з ним пов’язаний великий скандал поета. Зрештою він не тільки цікавився футуризмом, він у 1915 р. пише цикл “Крапки і плями”, започатковуючи ним “другий період” своєї творчості, позначений відчутним впливом імпресіонізму (цикли “Осіння рана”, “П’єро кохає”).
Це дає поштовх до спроб модернізації традиційної лірики. Вищезгадані цикли написані у формі солдатського щоденника. У своїй поезії він вбачає інтелектуальне бачення навколишнього світу, а також досить тонкий психологічний аналіз, орієнтований у чуттєву сферу людських переживань.До кращих зразків інтимної та медитативної лірики цього періоду можна зарахувати; “Кондуктор”, “Ніч”, “Заплети косу міцніш!”. Творчий доробок цього періоду дуже плідний – збірки “П’єро здається” (1918), “П’єро кохає” (1918), “Дев’ять поем” (1918), “Дві поезофільми” (1919).
Варто зазначити, що нахил до імпресіоністичних та символістських мотивів, продиктованих темою кохання, Семенко маскує за П’єро – ліричним героєм, близьким до внутрішніх душевних почувань самого поета. Перший том повного зібрання М.Семенка має назву “Арії трьох П’єро”. Третій “П’єро” – збірка “П’єро мертвопетлює” (1919) – повернення до поетики футуризму, гнівної, епатажної та ексцентричної. Михайль так його звали бере активну участь у суспільному житті літературної України: організовує футуристичний рух в мистецтві, видає “Універсальний журнал” (Київ, 1918, виходить лише 2 номери), журнал “Фламінго”, у виданні якого бере участь художник А. Петрицький (1919), “Альманах трьох” (Київ, 1920, за підписами М. Семенка, О. Слісаренка, М. Любченка), одне число “Катафалка искусства” та багато ін. Кожне з цих видань гуртувало довкола себе здібну творчу молодь. Саме в них дебютували пізніше такі відомі письменники, як навіть М. Бажан, Ю. Яновський, Р. Лісовський та багато інших летераторів.
Представлені в періодичних виданнях та в збірках поезії були досить різнобарвними за жанрово-стильовою тематикою, але тема стихії міста була домінуючою темою Семенка-футуриста.Своєрідність урбаністичної тематики Семенка, яка вирізняє його з-поміж усіх інших футуристів, полягає у введенні до тексту твору науково-технічної термінології, розмовно-побутової лексики. В. Коряк з цього приводу зауважив, що М. Семенко всією творчістю “споруджує в українській поезії культ урбанізму”. Він організує групи “Ударна група поетів-футуристів” (1921), “Аспанфут” (Асоціація панфутуристів, 1921), редагує цілу низку футуристичних одноденок.
В 1922 р. він проголошує панфутуристичну теорію, за якою класичне “академічне” мистецтво, досягнувши вершини розвитку, починає на його думкузанепадати.
В 1924 року виходить ще одна збірка – “Кобзар”, у якій були зібрані твори поета 1910-1922 рр. У протиставленні Шевченковому “Кобзареві” – намагання показати суть різниці між літературами ХІХ і XX ст. Нові книги М.Семенка мають назви “Степ” (1927), “Маруся Богуславка” (1927), “Малий Кобзар і нові вірші” (1928) – поет і далі вперто дратує колег-опонентів по творчій ниві, знову і знову презентуючи свой стиль і форми, які яскраво помітні (“Оксанія”, “Туга”, “Атлантида” тощо). Цей стиль також не припав до вподоби комуністичній системі, яка вимагала нічого більше, тільки закріплювати здобутки революції на так званому ,,реалізмі соціалістичним’’ треба було хвалити життя на руїнах і погарищах, серед голоду і масового терору, всім тим захоплюватися і радіти, заради вождя пролетаряту Й. Сталіна. Семенко навіть видав збірник “З радянського щоденника”, в якому переспівує газетні тексти, але цього було замало. Написав він вірш “Починаю рядовим” і звертатися до жанру памфлету та віршів гострого соціального звучання”Європа і ми”.
Видає збірку віршів “Міжнародні діла”, прославляє СРСР та викриває націоналістичний світ. Єдиним твором, що заслуговує на більш пильну увагу компартії є поема “Німеччина”, у якій автор у гостро сатиричній формі піднімає проблему загрози фашизму. Ідейні та художні цінності поеми свого часу відзначив Ю. Смолич: “Таку річ, на такій висоті поетичного слова і образу, міг дати письменник високої загальної культури, широкої ерудиції і багатого життєвого досвіду”.
Та і це не допомогло врятуватися перед жорстоким режимом, який мав свої ,,ідеали’, кого стратити, а сильнішого за духом і характером, а кого можна буде підкорити. І він занепаде своїм духом і вірно буде служити завойовникам.
23 квітня 1937 року у Києві відбувся останній творчий вечір М. Семенка, але в ґабінетах НКВД на нього вже вирок був написаний. Через три дні його заарештували.
У зв’язку з тим, що поет мешкав у Харкові, а до Києва часто навідувався, було навіть підготовлено два ордери на його арешт. Семенка звинуватили в “активній контрреволюційній діяльності”, і, надломлений морально й фізично письменник, як свідчать протоколи допитів від 4, 7, 8 травня 1937 року, “зізнається” в усіх пред’явлених обвинуваченнях: спроба скинути Радянську владу в Україні за допомогою німецьких фашистів та ін. Зізнання він написав під диктовку уповноваженого Акімова на ім’я Начальника НКВД УРСР Леплевського 4 вересня 1937 року.
23 жовтня 1937 року було винесено вирок – розстріл. Того самого дня вирок було виконано.
На пам’ятнику в Сандармосі видніє напис: ,,Дайте припинемо вбивати один одного!’’
Ярослав Стех