Познайомившись з життям нашого ювілята, я рішив про нього написати статтю, яка може для багатьох читачів виявлятися за своїм характером контверсійною.
В цій статті хочу протиставити багату висококультурну, національно свідому людину, яка жила в складних часах і невтрачала своєї національної гідности.
Протиставляючи її суаснимолігархам-наживам, які здобули своє майно незаконним шляхом в Україні і при тому її зненавиділи і втратили загально моральні елементарні людські цінності. В наш час більшості багаті люди в Україні разюче відрізняються відчесних національно свідомого суспільства. Більшість олігархів самі та хні діти спотворені і морально здеморалізовані своєю поставою космополітичною нахабністю. Ці люди нездатніреагувати на зойк народу і катастрофічні потреби нації.
Одже варто призадуматися між багатими чесними та між погноєм наживників, які на кривді інших наживаються. Спробую представити Володислава Федоровича. який народився 25 травня 1845 року в с. Білинівці, тепер Гусятинського району на Тернопільщині. Дитинство його пройшло в родинному маєтку батька, що знаходився неподалік у с. Вікні. Навчався Володислав в Тернопільській гімназії під опікою директора Василя Ільницького, учасника «Собору руських учених», що відбувся у м. Відні 1848 року. Учнями цієї гімназії були в той час визначний вчений патріот Іван Пулюй, Осип та Олександр Барвінські, – провідний діяч ,,Просвіти’’. Таке оточеннязвичайно позитивно впливало на світогляд молодого українського шляхтича та його ставлення до рідного народу.
У 1864 році Володислав закінчив Тернопільську гімназію та разом зі своїм наставником В. Ільницьким відбув у подорож європейськими столицями. У 1866 році вступив до Віденського університету, а через два роки продовжив навчання в Сорбонні та французькій Колегії, ознайомився з культурою й побутом Англії, Франції, Італії, Швейцарії, Німеччини, пізнав при тому тодішню культуру Росії. У 1871 pоці, після смерті батька, став спадкоємцем значної земельної власності, до якої пізніше прикупив маєтки в сусідній місцевості. Як член Крайової комісії з розвитку ремесел у Східній Галичині, він організував у с. Вікні ткацьку майстерню, де, крім килимів, виробляли також верети, пояси, крайки. До праці в майстерні заохотив найкращих ткачів.
Старшим у його робітні був селянин Іван Івахів із віддаленого села Кобилля, що на Збаражчині, який виткав понад 640 чудових килимів, що продавались по всій Австро-Угорщині.
У 1873 році репрезентовані В. Федоровичем килими роботи Івана Івахіва та Андрія Турика мистцями, які головно на українських мотивах отримали найвищі схвальні оцінкина Віденській виставці.У с. Товстому поруч із ткацькою майстернею В. Федорович заснував бондарсько-ковальсько-гончарську школу. Тут виготовлялась полив’яна кераміка з різноманітним мистецьким орнаментом. У своєму палаці меценат створив музей, у якому налічувалось близько 200 зразків килимів із різних місцевостей Західного Поділля та інших регіонів України, а також згромадив ряд предметів з старовини, знайдених під час розкопок, що проводилися в околиці с. Вікна, та інші цінності нашої історії тут зберігалися.
Великим скарбом була бібліотека В. Федоровича з численною кількістю старовинних книг та архівних матеріалів. У 1883-1884 pоках їх опрацьовував І. Франко. На основі вивченої кількості документів він написав дослідження «Гримайлівський ключ», «Панщина та її скасування в 1848 році», «Фінансове положення Галичини», «Лук’ян Кобилиця», а також свою найбільшу історико-публіцистичну працю «Життя Івана Федоровича і його часи».
Ось як описує цей маєток незвичайної краси палац у селі Вікні польський дослідник кресових резиденцій Роман Афтанази:
“Протягом свого життя спромігся Володислав Федорович зібрати у Вікніблизько 300 полотен доброїіталійськоїта фламандськоїшколи XVI–XVII ст. Одну з картин, а саме “Старецьтадівчина”, вважали оригіналом Кранаха-старшого. З творів польських митців перебували тут твори ШимонаЧеховича, Даніеля Ходовєцького, АлександраОрловського, ЮліушаКоссака, ІванаТруша, МацєяМакаревича і портрет власника колекціїроботиКазимира Похвальського. НайчисельнішебувпредставленийАртурҐроттґер, з якимдідичаВікназв’язуваладружба у молодості… Поряд з картинами і рисункамизбиравФедоровичтакожмініатюри, кераміку, переважномісцеву, порцелянурізнихфабрик, польськутасхіднузброю, археологічнітагеологічніекспонати. Багатою, можливо, найбільшою в ційчастинікраюбулаколекціяслуцькихпоясів і, насамперед, старихкилимів, яківироблялидавніше в цихоколицях. Родиннийархівмістивблизько 15000 документів, починаючивід XV століття. Бібліотеканараховувалаблизько 20 000 томів, середних багато стародруків”.
Володислав Федорович цікавився періодом трипільської культури, яка на наших землях існувала на п’ять ст. до нашої ери. Цей український шляхтичвиявляв загально народознавчі зацікавлення. Походив він зі старовинного боярського роду та був чи не єдиним тодішнім українським аристократом, який формально не цурався своєї національності, а жиртвенно жив її проблемами. Спочатку він дещо тяжів до польської спільноти, братався з польською шляхтою й навіть при підтримці поляків був обраний до австрійського парламенту та належав до так званого «польського кола». Проте, скоро пізнався, як полякихитро і підступно вороже ставляться до українців і надзвичайно скоро поміняв свою погляди.Він погодився стати третімголовоюТовариства “Просвіта” і найбільшим йогомеценатом. “Тільки власною діяльністю можемо вибороти собінаші права.
Отже, я хочу, щоб усякачужа гегемонія наднашим народомперестала, щоби ніхто нами проти нашоїволіне опікувався. Русьдлярусинів!” – говорив новообраний голова “Просвіти” В.Федорович у своїй інавгураційнійпромові 22 травня 1873 рокуназагальномузібранніцьоготовариства. ПіслясмертивіцемаршалагалицькогосоймуЮліянаЛаврівського, щобувдругим з чергиголовоюПросвіти, Федоровичставголовоюцьоготовариства (1873-1877). ПротесправПросвітивінвестинеміг, божив у Вікні, і тількичасамиприїздивназасіданняуправи. В роках 1874-76 вінпроводивзагальнимизборами, алефактичнийпровідбув у рукахзаступниківголови:Омеляна Огоновського,ОмелянаПартицького, Дем’янаГладиловича і ЮліянаЦелевича. ТаценіякнезменшуєйогозаслугдляПросвіти, зокрематоді, колиїїдіяльністьсталапредметомдискусії в соймі.
В.Федорович активно займався політичноюдіяльністю. У 1879–1882 рр. він був депутатом нижчої палативіденськогопарламенту – Райхсрату. А пізнішеставдосмертнимчленомвищоїпалати – ПалатиПанів. У 1885 роцівінбув у складіделегаціїгалицькихрусинів, якапротестувала в цісаряФранцаЙосифа І протиреформиєзуїтамиорденуВасиліян. Парадоксально, алесамезавдякиційреформідоГреко-КатолицькоїЦерквиприйшовВеликийМитрополит – Андрей Шептицький.
Коли в 1876 році польський посол (депутат) від Сокальщини виступив проти субсидування українського театру й «Просвіти» через те, що вони «ширять схизму», сейм лише незначною більшістю голосів ухвалив рішення надати допомогу «Просвіті». Це розлютило В. Федоровича, який на загальних зборах товариства ,,Просвіти’’ виступив з патріотичною промовою, в якій, міжіншим сказав: «Що вільно писати полякам і німцям, те писати не може бути заборонене русинам…
Тому я дарую «Просвіті» 12 тисяч золотих і сподіваюся, що товариство допомоги від сейму при таких обставинах не прийме». Після цієї промови управа «Просвіти» звернулася до сейму з листом, підписаним В. Федоровичем та В. Ганкевичем, у якому відмовилась від ухваленої сеймом заниженої дотації. Почин В. Федоровича підтримало багато інших заможних діячів, і з того часу аж до 1884 року «Просвіта» не одержувала будь-якої допомоги з крайових фондів.
Лише в 1884 році без прохання «Просвіти» сейм виділив на її утримання 2000 крон допомоги, яку пізніше декілька разів збільшувано. У 1877 році Володислав склав обов’язки голови «Просвіти», але працю в українських громадських організаціях не залишав, а вміру своїх можливостей у кожній ділянці допомагав. В коротці його обрали головою комітету з влаштування етнографічної виставки, що була організована з нагоди приїзду до м. Тернополя австрійського престолонаступника.
Виставка мала на меті показати представникові монархічного двору, що українці – окрема, самостійна нація, з багатою культурою та побутом. У міському парку було побудовано зразки типів селянських хат з різних регіонів Галичини, демонструвалися різновиди українського національного одягу, оргінального національного мистецтва тощо.
Під час виіставки на повітання виступали, різні хорові колективи співали українські мелодійні пісні, танцювальні колективи виконували знаменито народні танці. Досить згадати, що В. Федорович допоміг організаційно і фінансово створити зведений хор, який складався із 122 співаків з 11 навколишніх сіл та стільки само було танцюристів. Саме В. Федорович вітав гостей в одязі українського боярина й тим ще раз дав зрозуміти, що українці, як і поляки та інші народи монархії, крім звичаїв і традицій, мали в минулому свою державність зі своїми боярами й князями, а тому заслуговують на право в складі Австро-Угорщини власної автономії з рідномовним шкільництвом, власною культурою та власним самоврядуванням. Організована виставка увінчалася великим успіхом і в значній мірі спричинилася до більшого пробудження самосвідомості українського населення. Така засаднича різниця між заможним В. Федоровичем, а сучасними наживами космополітичними олігархами, для яких українська справа являється чужою і до неї вони відносяться байдуже.
Крім участі в громадській праці, наприкінці XIX ст. В. Федорович займався політичною діяльності, писав статті на теми історії, освіти і виховання молоді. За вдяки йому, його донька стала українською письменницею й виступала під псевдонімом Дарія Віконська, її справжніе ім’я та прізвище Малицька Іванна-Кароліна Володиславівна. Вона відома письменниця, літературний критик, перекладач і мистецтвознавець. Грунтовну освіту здобула за кордоном (Німеччина, Франція, Велика Британія). Подорожуючи вона була освітним амбасадором України.
Якписав ІванФранко, “родина Федоровичів, герба Огінець, належитьдонайдавнішихшляхетськихродів в нашімкраю. Виводить вона своє походженнявідруських князів чернігівських, котріопіслясиділинадільницяхКозельськ і Путивль. Коли Козельщинапідпалапідвластькнязів московських, тамошня княжа родина перенеслася наЛитву, де розродилася в кількагалузей…
“ОднимізпредставниківцьогородубувІванФедоренко (ІванФедоровичЯцковський) – козацькийполковник у військуБогданаХмельницького. Наприкінці ХVII ст. вінпереселився“доземельГалицьких, наПідгір’я”. ВідньогопішлагалицькалініяродуФедоровичів. ДонеїналежавАндрійФедорович (1778–1855) якомувдалосярозбагатітичерезвигіднуторгівлюзбіжжям в часиНаполеонівськихвоєн. Вінпридбавмаєтки в селахЖеребкиШляхетські, Галущина, БілитівкатаЛежанівка.МавА.Федоровичп’ятьсинів і тридоньки. ДругиййогосинІван, щонародився 10 червня 1811 року, “унаслідувавгарячукров, войовничу і предприїмчивувдачусвогопращураІванаФедоровичаЯцковського – тож і недиво, щовизначаючисьпоміжусіми й талантом і твердою, незламноюволею, ставсявчаснонемовбиголовою і провідникомродини і типовимпредставникомпередовоїчастісучасноїшляхти.” Вже батька ВлодиславаІванаФедоровича в 1848 р.обралипосломдоДержавноїради (парламенту) АвстрійськоїімперіївідТернопільщини.
В наступнірокивінставвласникоммаєтку в селіВікно. Батько Влодислава був високо освіченою постаттю, писавполітичнітафілософськітрактати, щоденники, поезію,збіркиафоризмівпольськоюта староукраїнською мовами. Цюсправупродовживйогосин і єдинийспадкоємецьВолодиславФедорович, якийставвидавцемтворівсвогобатькатазапросив у 1883 році Івана Франка для впорядкування родинногоархівутанаписаннябіографічноїкнигипробатька. Так постало “Життя Івана Федоровича тайогочаси”, доведенедо 1849 року. НаосновідокументівізархівуФедоровичівФранконаписавщедослідження «Гримайлівськийключ», «Панщинатаїїскасування в 1848 році», «ФінансовеположенняГаличини», «Лук’янКобилиця» та ряд популярно-наукових статей.
В рокиПершоїсвітовоївійнимісцевості ТовстетаВікно опинилисявлітку 1917 року в зонівоєннихдій.Москалі як звичайно поводилися дико. Вони напали на палацсолдати і почаливсеграбувати, а старовиннікниги й грамотивикидалинаподвір’я, щобнимирозпалитивогнище. Притомудійшлодобійкиміжстаршиною і солдатами. По звірячому поводилися із В. Федоровичем, який дивом не був розстрілений. СередзаколотуФедорович, переодягнувся в селянськуодежу, втікдосела і там у селян переховувався дватижні. 27 липня 1917 р. солдати підпалили двір, і тоді жертвою пожежі впали неоціненні культурнінадбання і скарби, якізбиралипротягомцілогостоліттябатькоВолодиславаФедоровича і вінсам, бібліотека, архів, картинитощо. Зізразково влаштованих будинків не лишилося нічого.
Федорович виїхавшукатисправедливості в російськихурядовцівдо Києвата Петрограда. ПісляЖовтневогопереворотуповернувсядоКиєва, якийставстолицею УНР.
Тамзанедужав і помер 22 грудня 1917 року.
Відійшов з цього світу один із небагатьох галицьких аристократів, який нецурався свого українського походження й багато зробив для розвитку політичного та культурного життя України.
Спадкоємцями того, що збереглося зйогомаєтностейсталидіти;ЮрійФедорович і вище згадана донькаКаролінаДаріяФедорович-Малицька (1892–1945) – українська письменниця, що публікувалася підпсевдонімом ДаріяВіконська.
Під час більшовицької окупації Західної України виїхала вона до Ленінграда (нині С.-Петербург), після переїхала до Відня. Не хотіла потрапити в катівські руки НКВД, в складній ситуації загинула. Її чоловік був селянським сином – Микола Малицький, учитель Тернопільської гімназії, а згодом редактором тернопільської газети “Українські вісті”, сенатором ІІ РечіПосполитоївід УНДО.
Кароліна Дарія крім численних праць, залишила знамениту книгу «За силу й перемогу», яка вперше побачила світ у 1938 році. Хай пам’ять про рід Федоровичів не гасне в українському народі.
Ярослав Стех