Сьогодні, поспілкувавшись з т.зв. російськомовним українцем, мені вперше, за весь час, стало їх жаль…
Це нещасні люди, які, народившись в Україні, по суті своїй, є росіянами.
Чомусь мої російськомовні друзі, родичі, які впевнено самоідентифікувались як УКРАЇНЕЦЬ, не вважають, що їх “прітєсняют”, коли спілкуються українською чи вимагають її в роботі. Звісно українська, говорять вони і залишають за собою право говорити хоч на індо-китайській в побуті.
Але є інший тип. Вони не російськомовні українці, хоча й вважають себе такими. Ментально, вони відносяться до росіян, от тільки признатися бояться. Навіть собі. І тоді виникають “язикосрачі”. І тоді “какаяразніца”. І тоді “расія,пріді”. І тоді вони, побоюючись залишитись без етнопідгрунтя, виплескують свій страх через агресію. Бо ж Україна для них, мачуха. Але й Росія матір’ю не стане. Не потрібні вони там. Терплять…
Не може буддист ходити до православної церкви і осіняти себе хрестом.
Не може мусульманин говорити мовами в церкві баптистів.
Не може українець любити Пушкіна і цитувати Лермонтова, і бути “поверхнево знайомим” з творчістю Костенко, Стуса чи Франка.
Жаль таких людей. Вони і не українці, а тільки мали нещастя народитися тут.
І не росіяни, бо ж мають українського паспорта, якого з ненавистю тримають в руках.
Але ж, власне, вони є ворогами…
Олена Ткачук, ФБ