Олена Білозерська про діалог з ватною бабушкою

Познайомилась на вокзалі з ватною бабушкою.
Підходить вона до мене, вся така старенька, немічна, одне око сльозиться…
– Внучечка, ты что, в АТО? А что ты там делаешь?
– Воюю, – кажу.
– А с кем ты там воюешь? С украинцами?
– Та які вони українці, вони зрадники, за Росію воюють.
– Ой, внучечка, да разве можно воевать с Россией? Россия большая, сильная. Ты на себя посмотри. Ты такая слабая, худая, нежная. Езжай домой…

Далі була довга розповідь про хорошого і прекрасного бабусиного онука, який свого часу, на відміну від дурненької мене, благополучно відкосив від мобілізації, занісши комусь там грошей, і тепер спокійно живе, працює, годує бабусиних правнуків. Дім – повна чаша, ось як треба жити. Для родини своєї треба жити, а не воювати за олігархів.

Довго переповідати не буду, але скінчилося все тим, що розпрекрасний бабусин онук, якого, як виявилось, чекала вона на платформі, не прийшов забрати її з вокзалу, і дві бабусині важкезні сумки довелося тягнути поганій і слабкій мені.

Життя – воно таке, символічне іноді.

Олена Білозерська

і

RSS музеї україни

  • Синдром “Аресибо”
    Все, имеющее большие габариты, дает ощущение незыблемости, если не вечности, и по крайней мере, глядя на что-то огромное, всегда трудно поверить в то, что вот эта махина может погибнуть за считанные дни, часы или даже секунды. Тем драматичнее происходит эта самая гибель. Особый символизм, такого плана, имеет гибель огромного, для своего времени, парохода «Титаник». Никто […]

натисни – підтримай

цікаве