Одного разу натрапив на дописи мого побратима-свободівця, офіцера НГУ Андрія Іллєнка та президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля про столітній подих подій, що відбувалися тут, на землях Великого Лугу і Дикого Поля саме сьогодні, але 108 років тому:
22 травня 1918 року, у Царициному Куті, що зараз зветься Приморським, зійшлися легенди: командуючий Кримською групою, підполковник армії УНР Петро Болбочан, полковник УСС, архикнязь Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний), командир кінно-гайдамацького полку ім. Костя Гордієнка Всеволод Петрів. На цій світлині вони сидять за одним столом – галичани і наддніпрянці, що нарешті відчули смак повної єдності на своїй вільній землі. А навколо на світлині – місцевий люд, міцний, козацький рід вільних людей, дітей Дикого Поля…
Болбочан щойно провів блискучу Кримську операцію. Він був людиною державної волі. Безкомпромісний до ворога, вимогливий до себе, непримиренний до хаосу. Його розстріляли свої ж – у вирі внутрішнього розбрату. І в цьому гіркий урок для нас.
Василь Вишиваний – взагалі феномен. Австрійський архикнязь, який обрав українську ідентичність не з політичного розрахунку, а з переконання. Він говорив українською, носив вишиванку, командував українськими стрільцями й мріяв про незалежну Україну. А завершив життя в радянській тюрмі в Києві. Людина, яка могла жити у віденських палацах, померла як український політичний в’язень. Це не романтика – це вибір.
Це саме те село Приморське, яке через 108 років по тому, разом з селами Кам’янське, Плавні, Річне, Верхня Криниця, селищем Степногірськ звільняють від того ж ворога разом з побратимами з СОУ воїни батальйону безпілотних систем 128 овмбр “Дике Поле”, яким я маю честь командувати: наддніпрянці і галичани, кияни і волиняки, усі разом, як і тоді, як символ єднання українців у горі і в радості.
На тому фото – наша нездійснена тоді мрія про державу, яку ми втратили через власну необачність та внутрішній розбрат. Сьогодні ми маємо шанс, якого не мали наші предки. Ворог той самий, але ми – інші. Ми вже не питаємо, чи можливо бути єдиними. Ми вже є єдиними. Кожна наша дія сьогодні – це виправлення помилок 1918 року. Ми не маємо права знову віддати цей шанс, бо маємо нарешті збудувати Україну, де Схід і Захід – це не географія, а єдине серце, що виборює власне майбутнє.
22 травня 1918 року. Село Царицин Кут – сучасне Приморське. Саме тут історія України проявилася у своєму найчистішому вигляді – як зразок єдності, сили та волі до життя Української Нації.
Ось як це було. Записано зі спогадів ад’ютанта архикнязя Вільгельма Габсбурга Остапа Луцького: «На Великім Лузі. (З побуту УСС-ів на Великій Україні»):
“Спогад про пир у гайдамаків в Царициному Куті на Великому Лузі”
“…Раз-у-раз живими образами виринають у споминах окремі події того часу. Перші на вільній Україні Великодні свята, на яких як гості галицького УСС стрілецтва зійшлися: архикнязь [Вільгельм Габсбург] зі штабом, старшини корпуса Натіїва, Вільне Козацтво і вся українська громада разом з першою вісткою про насильний перехід верховної влади у Київі до рук гетьмана. Яка радість розпирала годі груди, особливо нам, галичанам, що перший раз найшлися на оспіванім і вимріянім Запоріжу! Але тоді “з радістю журба обнялася” з огляду на вістку про київський переворот. Ясним, чаруючим, нестримним полум’ям гордої втіхи розгорілися наші душі при іншій нагоді, 22 травня, на Великім Лузі.
Заступник командіра українського корпусу, отаман Болбочан, визначив на цей день інспекцію приналежного до корпусу кавалерійського полку [ім. Костя Гордієнка], що під командуванням полковника Петрова (колишнього старшини генерального штабу і пізнійшого українського міністра військових справ) пробував і докінчував своє вишколення в далекім Царицинськім Куті, обіч історичного Великого Лугу. На це свято запросив от. Болбочан архикнязя зі штабом і представників Українського Січового Стрілецтва.
Вчасним ранком виїхав архикнязь зі мною автом з Олександрівська. Чудова погода. Радісно усміхається степ до Дніпра і сонця. Серце тішиться кожним засіяним клаптиком землі, кождою верствою доброї дороги, кождою деревиною, доброю хатою, кожним хоч би й німецьким багатим селом, кожним жайворонком, кождим подувом вітру, бож усе це наше, рідне, знову вільне! Вже наближується обідня пора. Нарешті чуємо гасло трубки. Це знак для далекої від села і площі вправ уставленої почесної чети. Рівняємося з нею. Чета на конях, в історичнім, козацькім виді. Парадне військове привітання. Радість і повага в козацьких очах і словах командіра. Одушевления по українській відповіді архикнязя від себе і УССтрілецтва, і за хвилю ми скорим гоном самоходу серед шаленого тупоту української кінної чети, що в неймовірнім розгоні товаришить нам і вказує дорогу, опинюємося серед парадно установленого кінного полку на Великім Лузі. Живе, старе, пишне козацтво! Привітання і починаються вправи. Старшини УССтрілецтва і всі ми з цікавістю слідимо переведення одного воєнного завдання за другим, очаровані місцем подій, здоровенними козарлюгами (між якими найшлася й озброєна дівчина та прекрасний хлопчик-недоліток), захоплені знаменитими кіньми, добрим вишкоденням і строго здисциплінованою, здавалося б, безмежною буйністю вояцтва. З боку глядить на рідне військо і радується ним великий гурт запоріжських селян, а з ясною чистого неба глядить веселе сонце на нових своїх чубатих, завзятих, озброєних, вільних синів. Ніяке слово не може висказати радости, що молотом билася в серці кожного галицького українця в сей день серед українського війська на запоріжськім Великім Лузі! Неясно, в нетрях підсвідомости заховане історичне почуття єдности і колишньої козацької сили та слави нарешті прорвалося найсильнійшою, найрадійснішою, найживійшою свідомістю і бухнуло полумям повного щастя, яке у щерть сповнило всі наші душі. Вже надходив вечір. Ще раз уставилися стрійно усі відділи полку, отаман Болбочан зясував живим словом усі свої завваження і подякував полк. Петрову за добрий вишкіл. Закінчилося діло останнім словом командіра полку, що з незрозумілим для нас галичан хистом вязав у собі розум старшини генерального штабу з усіма зовнішностями гайдамацького отамана. За його покликом увесь полк грімко вигукнув “Слава Україні, князеві і УССтрілецтву”. Тоді виїхали із відділів на чоло полку щонайкращі співаки і по державнім гимні залунали старі-старезні козацькі пісні: “Вже більше літ двісті”, “Гей, не дивуйтесь, добрії люде”, поважні, сильні, чимраз веселійші. Співає козацтво, їдучи в село, Царицин Кут (с. Приморське, Запорізької області. – Прим. адм.), а за ними, обіч них і ген далеко перед селом пестра хмара запоріжського люду. Їдемо з козацтвом у село.
На зустріч виходить сільська старшина. Хлібом-сіллю і щирими, палаючими радістю словами витає князя, галицьке українське січове військо, от. Болбочана і всю вільну Україну. Князь відповідає українським словом, дружно стискаючи руки дядьків і нараз величезна людська хвиля заметушилася обіч нас і серед вигуків найщирішого щастя веде й несе нас й своє військо у великий, пишний сад.
Музика грає, при скруті стежок з ласощами, тут продають льоси і прихвалюють їх певною виграною, там гостять горілкою, онде медом, а ось-там ворожить дотепна ворожка. Щонайкращі запоріжські дівчата збирають датки на «Просвіту». Дядьки, жінки, парубоцтво, діти – усе тиснеться до галичан, до січових стрільців, хоче бачити їх і пізнати.
Серед саду – мала левада. Тут заставлено столи. Господарем являється саме село. Сідає за стіл князь і от. Болбочан зі своїми штабами, полковник Петрів, сотн. Бушкований і инші старшини січового стрілецтва. Довкола стола сотки люду. Що пів години стає від столів один гурт селян і сідає другий. Селяне припрошують, гостять, пливуть промови і розмови, звідсіль лунають співи веселі, горді і бадьорі. Вже освітлений смолоскипами і лямпочками сад аж гуде здоровим запоріжським сміхом, співом і танками».
Світлину оприлюднив Vasyl Lopukh.
Олег Тягнибок