Про журналістську етику ще раз…

Настю-Настю ( Nastya Stanko) Окрім моїх друзів – Іри Ромалійскої і Оксани Денисової – ти єдина колега, якій я сьогодні відповів по телефону. Ще Івану Яковині у фейсбуці і все. Не хотів взагалі ні з ким розмовляти, але тебе пам’ятаю ще з TVi, тому не робив позу загадковості. Тобі як і друзям повторював постійно єдину фразу: “в мене підписка про нерозголошення, вибач”.
У нашій розмови я підтвердив лише те, що був сьогодні в СБУ. Ховати цього не було сенсу, бо, коли виходив звідти, під дверима стояли щонайменше три телекамери. Два лого я помітив: Інтер і Прямий. Ввічливо відмовився від пропозицій бодай щось говорити і пішов. На твій дзвінок відповів.
Перший раз, Настю, текст на сайті Громадського вийшов з реченням “Пашаєв про це сам повідомив Громадському”.
Сам? Я розлючений телефонував тобі, бо це геть не співпадало з тими трьома реченнями, що ти надіслала мені на узгодження. Ти виправила. Далі ваш помилковий текст з’явився на liga.net. Я зателефонував вдруге. Не змушував тебе обдзвонювати кожне видання, яке могло посилатися на ваше прикре перекручування.
Врешті ти погодилася написати пост про власну помилку, що “сам” я нікому нічого не повідомляв- саме ти мені телефонувала і… естафуруллах. У власному дописі на фейсбуці ти зробила найкраще за цей вечір моїх нескінченних дзвінків-зауважень – “пашаєв сам не повідомляв, це я сама телефонувала… і… він підтвердив мені свою присутність у списку”.
Підтвердив присутність у списку?
Я телефонував втретє. О-ший, але вже без люті і просто спитав: “Настю, що відбувається?”
Ти знов вибачалася і редагувала допис. Хоча брехливий варіант вже прочитали сотні.
Кожен наступний текст, Настю, був брехливіший за попередній.
Настю, мені соромно було телефонувати тобі вчетверте. Соромно не за себе. Є таке слово у фінській мові.
Хіба що так часто в житті з тобою, Настю, я ще не спілкувався.

Osman Pashayev