Біля Річкового вокзалу – веселі водограї на тлі мерзоття запустіння. Берег захряс торжком: шалмани, кальяни, “шаурмани”, “пивасік” і потовчені пляшки з-під нього – з якоюсь садистичною ретельністю, тут-таки, на щойно вимощеній набережній.
І на ній же – стихійне стовковисько каліброваних бумерів, що пласкими і широкими фасами нагадують чи то розлючені бульдожі морди, чи фейси власників. Молодь валяється на кольорових лантухах, жадібно смокче кальян і пиво – лицями до Дніпра, плесо якого поволі засновує ядучо-салатовий паразит.
Усі тут затято-соромливо показують вокзалу спини і все, що нижче. Сам вокзал видом уособлює Мамаєве нашестя.
Рандарі чи новітні “хазяіва”, прихапавши цю територію, очевидно, із зобов’язаннями довести її до пуття, інвестувати реконструкцію будівлі, на вокзал відверто чхають. Для них головне – злачне місце і сейхвилинний навар. За рідною системою бекицер.
У мертвому вокзалі тлінь і конання, зате поряд “ахєртиктурною” нуворишною припиндою сяє рандарський набуток, дорожнючий “адєсскій рєстаран”.
Куди там підземний музей? Яка в дупу старокиївська вулиця, що пам’ятає славних князів? Кому це треба? Нинішнім узаконеним Київрадою гроспуріцам сего “постоялого двора” месьє Бродському і такому ж месьє Шуфричу?
“Кончайтє етіх штучєк!”, – сказали б в Одесі. У значенні: “Харош базарить, народ!”
Милостиво підперли дніпровські ворота української столиці кілками? Заснували убогими плакатами та цяцькам-пецьками сяких-таких реставраційних риштовань?
Будьте задоволені, що стоїть!
Смокчіть кальян, заливайтеся “пивасиком”, милуйтеся конвульсіями Дніпра, каляйте під себе і радійте, що досі живі-ремигаєте!
Валерій Ясиновський