Ялинка, Дід Мороз, Снігуронька, салат Олів’є… Вже не перший рік точаться дискусії, звідки вони взялися як новорічні символи? І чому саме вони?
Рекордсменом за кількістю вигадок є Дід Мороз. Що про нього тільки не писали, особливо останнім часом!
Що він – продукт радянського агітпропу. Що радянська влада спеціально його вигадала, аби витіснити Святого Миколая. Що навіть червоний колір його шуби теж є натяком на червоний прапор СРСР.
Звісно, радянська влада використовувала Діда Мороза у власних інтересах. Але з’явився він ще в середині ХІХ століття. І не як новорічний персонаж, а як різдвяний.
Коли європейський звичай ставити для дітей на Різдво ялинку і потайки класти під неї подарунки поширився на теренах сучасної України (губерній, які контролювала Російська імперія), малюки почали цікавитися: хто лишає їм подарунки до дня народження Ісуса Христа?
Відповідь батьків про Дідуся Мороза з’явилася не одразу.
З тогочасної періодики знаємо про спроби приписати дарунки янголові, бабусі Зимі, гномам, а також низці казкових персонажів.
Але найбільш правдоподібним виявився варіант з Морозом – таким собі добрим дідусем у шубі з мішком подарунків за плечима.
Його перевага полягала в тому, що він мав передісторію – був відомий малечі з улюбленої зимової казки “Мороз Іванович”, надрукованої Володимиром Одоєвським 1840 року в збірці “Казки дідуся Іринея”.
Вже наприкінці ХІХ століття словосполучення “Дід Мороз” було загальновживаним. Різдвяного дідуся-дарувальника зображали на численних поштівках, сторінках грудневих чисел журналів, у книжках. Червона шуба, до речі, з’явилася саме тоді.
А за кілька років перед Першою світовою війною Дід Мороз перестав бути віртуальним героєм – почав “особисто” ходити по квартирах і вітати дітей.
Більшовики, атакувавши релігію, заборонили 1927 року також і різдвяного Діда Мороза.
У грудні 1935-го дідуся повернули, але в новій якості новорічного персонажа. Йому зберегли функцію дарувальника, натомість позбавили небажаної прив’язки до народження Ісуса Христа.
Якщо мешканці сталінського СРСР знали, хто такий Дід Мороз, то галичани й буковинці вперше його побачили лише тоді, коли на їхні землі прийшла Червона армія – у 1939 і 1940 роках відповідно. Тож їм цей новорічний діяч справді уявлявся суто радянським.
“Золота доба” Діда Мороза настала після Другої світової – він вийшов за межі “дитячої” аудиторії. Відтоді в його мішку знайшлося місце для подарунків не лише дітям, але й дорослим.
Для парного конферансу
Снігурка, неодмінна колежанка Діда Мороза, з’явилася як новорічний персонаж у січні 1937-го.
Річ у тім, що “реабілітований” більшовиками дідусь мусив тепер не просто ходити по домівках і вітати малюків, а брати участь у масових заходах – вести новорічні вистави в Будинках культури, вітати малечу в дитячих садочках тощо.
Для роботи з великою аудиторією знадобився парний конферанс. Вирішили дати дідусеві напарницю.
Але в якій якості? Хто це має бути?
Вибір не був надто складним. Адже існувала відома п’єса Олександра Островського “Снігуронька”, написана 1873 року. В ній Снігурка – дочка Діда Мороза і Весни Красни.
Крім того, за мотивами п’єси написав оперу Микола Римський-Корсаков. Вона теж називалася “Снігуронька” і користувалася величезним успіхом у глядачів.
Цю постать, отже, публіка вже знала як родичку Діда Мороза.
Щоправда, 1937 року скоригувати родовід: дідусеві логічніше з’являтися не з дочкою, як в п’єсі та опері, а з онукою. І оголосили Снігуроньку онукою.
Постало питання: якого віку вона має бути? На поштівках її спочатку зображали маленькою дівчинкою. Але дівча молодшого шкільного віку не може вести разом з Дідом Морозом великі новорічні концерти.
Тому згодом Снігуроньку “подорослішали”.
Краса лісової красуні
Ялинка не одразу стала новорічною. Перше її амплуа – різдвяне дерево.
Звичай ставити на Різдво ялинку для дітей прийшов до нас з Німеччини у середині ХІХ століття. Тому хвойну красуню спочатку називали “німецькою ялинкою”. Її прикрашали свічками та яблуками.
Згодом ялинкові прикраси стали більш вишуканими. З’явилися гірлянди, мішура з фольги.
Відомий співак і композитор Олександр Вертинський, чиє дитинство минуло в Києві, згадував, як прикрашали різдвяну красуню у них вдома наприкінці ХІХ століття:
“Спочатку вішали на ялинку кримські рум’яні яблучка, потім апельсини та мандарини на червоних гарусних нитках, потім золоті й срібні горіхи, потім хлопавки, потім цукерки та пряники – все послідовно, потім іграшки, а насамкінець – свічки. Ялинка стояла ошатна, величезна, до стелі, і була схожа на якусь давню царицю, вдягнену в перли та парчу, горду і прекрасну”.
На початку ХХ століття з’явилися навіть колективні різдвяні ялинки – переважно в сільських недільних школах. Запрошували малечу, дарували подарунки. Наприклад, гравюра 1902 року зображує селянок, які ведуть своїх дітей до школи на ялинку.
Наприкінці 1920-х більшовики заборонили різдвяну ялинку – одночасно із забороною Різдва.
Але люди потайки все одно святкували народження Ісуса Христа. Городяни давали винагороду двірнику за мовчання, завішували вікна, щоб перехожі не помітили з вулиці – і ставили ялинку.
Зрозумівши, що заборона безрезультатна, радянська влада 1935-го ялинку повернула, але тепер як новорічну.
Після Другої світової війни абсолютно всі новорічні святкування в СРСР – вдома, в школах, Будинках культури, також у новорічних телепрограмах – відбувалися за участю прикрашеної ялинки.
Салат під псевдонімом
Салат Олів’є – не радянський винахід. Його створив у 1860-ті роки московський кухар Люсьєн Олів’є, власник ресторації “Ермітаж”.
У новорічну ніч в “Ермітажі” завжди був аншлаг. Адже Різдво – свято сімейне (тоді християни всіх конфесій святкували його 25 грудня), натомість у новорічну ніч люди шукали розваг і пригод. Хтось поспішав на каток, хтось їхав до театру на бал-маскарад, а хтось бенкетував у ресторані.
“Ермітаж” відвідувала грошовита публіка. Саме там новорічною “фішкою” став салат кухаря Олів’є за ексклюзивним рецептом. Звідти пішла легендарна слава унікального салату. Жоден інший кухар не міг повторити таку смакоту – Олів’є тримав певні нюанси рецепту в секреті.
За спогадами гурманів, головним складником тогочасного салату були обсмажені шматочки м’яса рябчиків та куріпок. По краях Олів’є викладав відварні ракові шийки, скибочки телячого язика та паюсну ікру. Центр композиції прикрашала майстерно зібрана гірка зі шматочків картоплі, яєць і корнішонів.
Це строкате різноманіття він рясно поливав соусом власного виготовлення.
За більшовиків про салат забули – мовляв, пролетаріат не потребує буржуазних витребеньок.
Але в 1930-ті роки про нього згадали. Він повернувся до меню ресторанів, але зі зміненою назвою “Салат з дичини”. Прізвище автора, який не мав робітничо-селянського походження, сором’язливо не згадували.
Масової популярності салат Олів’є набув після Другої світової війни, чому неабияк сприяли видання і перевидання “Книги о вкусной и здоровой пище”. Там салат називали то “М’ясний”, то “Зимовий”. Але люди все одно казали: олів’є.
Від початку 1950-х салат Олів’є готували не лише в ресторанах, але і вдома. Щоправда, за спрощеною рецептурою – наприклад, замість екзотичних рябчиків (ну де їх купиш?) клали шматочки звичайної курки.
Салат ідеально пасував до новорічного столу через складники, які легко було придбати взимку.
Згодом господині самостійно коригували рецептуру. Наприклад, курку, яка подорожчала, або дефіцитну телятину, що зникла з радянських прилавків, замінили на дешеву ковбасу “Лікарська”. Інколи замість інших інгредієнтів використовували яблука, моркву тощо.-https://www.bbc.com/ukrainian/blog-history-46567764
В такому вигляді салат дожив до нашого часу. Щоправда, з оригінальним винаходом пана Олів’є він має мало спільного. Але назву зберіг.