Оповідання зони АТО. Віктор Тригуб

Наш Хемінгуей із зони АТО

Ці оповідання про межу між Життям і Смертю. Про Чорне і Біле. Про Страх і Любов…

Короткі спогади-спалахи про російсько-українську війну на Донбасі. Журналіст Віктор Тригуб поїхав в АТО у 2014. Спершу у складі волонтерських караванів Самооборони Майдану, а потім за власними маршрутами…

Довгі 5 років постійно бував у прифронтовій зоні, у тому числі з сином. Разом з дружиною Наталкою Іванченко відродили на підконтрольній Україні території Донецький обласний художній музей, що нині діє у Дружківці…

Всім основним музеям Донеччини створили сайти, подарували виставкові комплекти патріотичних плакатів Юрій Неросліка. Провели десятки виставок, культурологічних акцій.

Рідне село Віктора – Осикове, опинилося під окупацією. Саме на тих землях розгорнулися останні акорди Іловайської трагедії… Там зареєстрована газета “Східний Донбас”, яка нині виходить в інтернет-версії…

Можливо цю серію треба було назвати спогадами, але автор підкреслює, що то саме оповідання. Хай буде так!

Як це не дивно, про війну на Донбасі написано мало. Особливо, про перші, найтрагічніші роки. А час спливає, деталі забуваються…

Тригубу вдалося передати якийсь неймовірний аромат тих вже історичних подій, показати якісь деталі, епізоди, про які широка публіка навіть не підозрювала…

Наш Хемінгуей із зони АТО? Можливо сягне рівня Дядечка Хема? Чекаємо нових творів!

Анатолій Авдєєв, редактор журналу “Сурма”

 

Оповідання зони АТО. Віктор Тригуб

Всі боялися, а ми пішли

Наприкінці січня 2015 ми приїхали у Щастя. Караван Самооборони Майдану Робіна.
Був хаос. Хоча, хлопці чітко стояли на позиціях і нікуди не тікали. Це треба було бачити. Блок-пост посікло, дерева зрізало…
Хто не був – не зрозуміє. Було афігенно страшно. Без пантов. Як приклад – я дуже боявся. Говорю чесно.
Командиром взводу у тих пацанят був поважний полковник з Харкова. Афганець. Мало не з Генштабу. Крутий мужик.
КОМАНДИР ВЗВОДУ!
Я намагався взяти у нього інтерв`ю. Він на мене подивився і спитав, чи піду на мінне поле. Я по дурості сказав, що піду. Не поняв.
Він відійшов до солдат, віддав наказ. Всі здиміли. Ми залишилися одні.
Площа перед колишньою базою перед автосервісом була в дірках. Асфальт був помічений боєприпасами. Деякі були з відтермінованим вибухом. Деякі, як і все у рашистів, бракованими. Снаряди зійшли в землю і чекали.
Саме в центр тих дірок ми і зайшли.
-Пассим? – спитав полковик.
-Папісяєм! – чомусь відповів я.
Ми стали і папісяли у ці страшні дірки, які потім вибухнули. Ніхто не постраждав, здається.
Ми повернулися на позиції. Солдати дивилися на полковника як на бога. Я відчув себе дебілом.
Злякався потім.

Це питання до бравого палкаша Гриценка. Де ти мурло було в той час?
Якщо ти не могло очолити батальйон, чому ти не командувало взводом? А був МІНІСТРОМ Оборони…
Час був критичний…

Я боявся. Я там був. Я попісяв у дірку, яка вибухнула. Я себе за це зневажаю. Але, пишаюсь. Я зміг.
Розумію безглуздість.

Якби воно рвонуло, жінка залишилася вдовою, малий сиротою – ніяких виплат…
Є якісь фотки. Десь папірці з прізвищем того полкаша.
А що то змінить?
Всі боялися, а ми пішли.
Я розумію, що у тих хлопців з 92 бригади, здається, було ще багато чого.
У мене теж.
Більше не піду. Я вже був…

Хоча…

 Диво Мар`їнської бібліотеки

Одній жінці під Кураховим, в зоні АТО, почав снитися яскравий сон, що у її хату поцілить снаряд. Перебралася у підвал. Сусіди думали, що з катушок злетіла… На третю ніч снаряд прилетів. Хату рознесло. Жінка вціліла. Сфоткати не встиг – пролетіли… Ангел-хранитель…

На війні повно містики. Саме тут стають або фанатично віруючими, або атеїстами. А тут ціле місто на лінії фронту. Звичайний райцентр – Мар`їнка. Поруч з окупованим Донецьком. Два роки поміж окопами. Відповідно, виник цілий фолькльорний пласт, страшилки, байки і легенди. Розбиту хату бачив. Про сон нічого сказати не можу. Про бібліотеку – правда. Був, бачив, підтверджую. Співробітники бібліотечної системи можуть сміливо поширювати цю історію, а безпосередніх учасників запрошувати до своїх закладів з лекціями…

Диво Мар`їнської бібліотеки. Просто в фонди влучив розпечений Град. ЖОДНА КНИГА не загорілася! Не вибухнув! Аліна Певна – тоді завідувач відділу культури РДА, нині Начальник Управління культури ОДА, особисто витягала його з двома саперами. Фрагменти залишили на згадку. Талісман-оберіг.

Потім снаряди прилетіли. Вибухнули. Все посікло розпеченими осколками. Книги не загорілися. Може вони замироточили? Сакральне місце! Скоро підуть начитані паломники…

Українські книги не горять!

Буквально під вікнами кабінету директора музею Валентини Рябко рванули снаряди. Вишибло всі вікна. Приміщення і експонати прошило. Нічого не загорілося!

Ні військові, ні пожежники, ні експерти – НЕ ВІРЯТЬ! Особливо розпечений снаряд Граду серед книг, повинен був щось запалити. Таке враження, що зберегла якась вища сила. Сутність. Ангели-охоронці…

Прикметно, що більшість церков Донеччини побудовані на гроші відвертих бандюганів, на руках яких чимало невинної крові. Про мораль загребущих попів, більшість яких ще й сексуальні збоченці, краще взагалі не будемо…

От Святий дух і знайшов собі справжнє чисте, святе місце – бібліотеку і музей. Там і жив.

Поки путлеровський Диявол, що править в ДНР, не направив на те райське місце чортівські ракети і снаряди зі смертю і розрухою. Дух рятував районний будинок культури, бібліотеку, музей, допустивши лише вишиблення вікон.

Влада від Бога – керівництво Райдержадміністрації, зуміло знайти майже півмільйона гривень, аби вставити у божественний заклад культури нові пластикові вікна! Амінь!

Пишучи про такі випадки, легко впадати в релігійний маразм. Чи екстаз. Кому що ближче. Я – атеїст, сприймаю спокійно…

Хоча, дійсно, під отвором у стелі, куди влетів Град, відчувається якась надпотужна енергетика. Кажуть, можна загадувати бажання!

Ця історія блукає Донеччиною, і до бібліотеки іноді навідуються “паломники”, розпитуючи деталі, оглядаючи зал.

Святі працівниці культури. Богопомазані музейники. Мироточиві книги.

Мар`їнське бібліотечне диво.

І це факт!

Свєта з Дебальцевого

Читачі пишуть — просять згадати пригоди в зоні АТО 2014-15. Виявилося, якось і згадати нічого. Чотири роки пройшло! Лише емоції і епізоди. Це залишилося.

Страх, смерть, кров, біль, війна…

Несподівано, я зрозумів, що став іншим. Почав цінити мир, спокій, життя, гроші, улюблених жінок, дітей, мандрівки… Стьоб, гумор, гарну компанію, вишуканий алкоголь…

Лише місяць, як звільнився з Другої Лінії оборони…

Нещодавно був у тихому прифронтовому містечку Бахмут. Колись Артемівськ.

Чомусь згадав свій перший волонтерський рейд в АТО у жовтні 2014. Гриміло.

Наша спецгрупа пішла на Дебальцеве, а ми чекали у дворі Артемівської лікарні, періодично допомагаючи тягати скривавлених поранених. Добровольці. “Київська Русь”. Намагалися жартувати…

Потім привезли на іржавій Газелі Свєту з Дебальцевого. Років 40. Огрядна жіночка, посічена осколками. Обідали всією родиною – чоловік і двоє дітей. Вона за хлібом вийшла. Сепарський снаряд. Ні чоловіка, ні дітей…

Напівбухий, ошелешений водій, що привіз, знав що зовуть Свєта і з Дебальцевого. І поїхав. За годину санітарка викинула її скривавлений, розрізаний одяг…

Потім був блок-пост десь перед Дебальцевським виступом. Йшли на Щастя. Поруч з нами сопку, де мабуть була наша арта, накрило сепарським Градом. Моторошно-вражаюча картина. Згадується наш БМП, що влетів на повному ходу, і бійці якимось неймовірним чином вилетіли через люки і зникли в бліндажах. БМП плавно сам зупинився і заглох. Голівуд фігня з кіношними трюками. Тоді і до нас дійшло, що час тікати. Не думав, що старенький Еталон може літати по таких дорогах з такою швидкістю…

У лютому 2015, там же, під Артемівськом бачили, як тягли отого розстріляного автобуса… Гриміло.

…Ми стояли на заправці, що працювала, наче нічого і не відбувалося. Поруч з газовим резервуаром, обкладеним посіченими осколками мішками з піском. Якось непомітно пройшла колона Смерчів. Стали поруч. Швиденько розгорнулися, дали гучний залп. Ми мало не попадали. Миттєво зібралися і зникли… Вражаюче!

 

Був ще ГАЗ-66 з 92 бригади, обшитий транспортерними стрічками. “Ковчег”…

Це мої особисті враження про ті часи і той Артемівськ. Нині – це мирне європейське прифронтове місто. Бахмут.

І я до нього не можу звикнути.

Закарбувався 2014.

Війна. Страх. Кров. Смерть…

І війна продовжується.

Звикнути до війни неможливо.

Спасибі учебці в Мишанці! БССР…

Даунбас-14.
…Бидло вихопило ніж і кинулося на мене. За спиною був карабін без магазина.
Мозок прорахував, що не встигну.
Руки самостійно зняли зброю, ноги зробили крок вбік. Короткий удар прикладом кудись під шлунок.
Поки летіло, удар в потилицю. Потім по руці з ножем. Здається, йому пальці зламав.
Два кроки вбік.
Магазин. Запобіжник. Затвор. Зупинили крики.
Пацани бігли до мене. Жодний навіть зброю не зняв…
В армії не служили…
Бидло нас би всіх порізало…
Учебка ракетних військ. Білорусь. Мишанка. Командир 4 відділення. 15 батарея.Відмінник стройової підготовки. Врятувало…

Тренуйтеся!
Чесно кажучи, тоді навіть не злякався.
Тіло діяло автоматично.
Фінку забрав і викинув…

Солдати вбивають лише ворогів…

Колись, у вільні часи, сиділи на фронті і випивали каву. Ми ж волонтери!
Досить позаду передових позицій. Майже тил. Ближче нас не пустили.
Була лінива тиша.
Цегляну хату укріпили, обсипали землею. Вікна перетворили в бійниці. Форт-пост.
Шифер посікло, але дощ тримало… Всім все було пофіг, як у добробатах. Хоча, бойовий дух був неймовірно високий.

Біля вікна на сошках, стояла якась просунута снайперська гвинтівка. Націлена на ворожі позиції. Готова до бою. Лише натисни!
Всі, відповідно, до неї приклалися, мабуть мріючи ловко зняти сепара. А їх не було!
Врешті, молоді набавилися, і ружжо дісталося мені.
Я вперше був так близько на нулівці, тож жадібно все розглядав. Хоча, нічого цікавого не бачив.
І раптом, просто в центрі тієї надпотужної оптики, виник пацаньонок з двома котелками в руках і АКМ за спиною. Сепар. Ворог.
Все було якось нереально близько. Жахливо близько. І деталі. Абзац.
Його лице чомусь нагадало мені дружбана Вовку, з яким ми колись хрестили його первінця у церкві у Кутейніковому, це під рідним Іловайськом. Хрещеник?
Я довго про це думав, мабуть ні, не син Вовки. А раптом…
Пацан був без каски. Навіть не підозрював, що я його бачу в приціл.
Мій палець був на курку. Можна було обрати – грудь чи голова.
Колись придумав легендарну Партію снайперів, де снайпер БОГ! А тут ні.
Можна було безкарно і непомітно вбити Людину.
Я не зміг.
Не розумів для чого. І за що.
До речі, це жах. І вбити ворога і не вбити. Але, я ж не солдат!
Потім дивився відео Оленки Білозерської, коли вона пристрілила кількох. І вона тоді не була солдатом…
Якийсь дикий моральний вибір.
Чомусь Оленку підтримую… Вважаю її героєм. Будні війни…

Через три роки зустрів Петра з тої позиції. Розповів. Він посміявся. Сказав, що вони тих пациків щодня бачили. Ловили офіцера. Впіймали.
Потім я взяв свого Малого в АТО і ми теж опинилися під снайперами. Вже ДНР. Вціліли.
Якась емоційна історія вийшла.
Не вбивайте просто так.
Солдати вбивають лише ворогів…

Я люблю тебе Сонечко!

Була перша зима цієї проклятої війни.
Рідний донецький степ продувало вітрами.
Помирати не хотілося зовсім… Було страшно.
Наш волонтерський караван неспішно виходив з передка.
Не спали більше доби.
Нервова напруга, фізична втома…
Зрозуміли, що тими розбитими дорогами до Києва не дотягнемо. Треба поспати!
Згадали про базу дружнього бату, у якому були щойно.
Там був якийсь санаторій, позиції і блок-пост на трасі.
Командиром тієї тилової бази була симпатишна підполковниця під 50. Як і мені тоді. А всі підлеглі бійці, як хлопці так і дівчата – 20-30. Малалєтки. У них була своя тусня…
Я прийняв бойлерний душ, перевдягся.
Шефиня.
І позивний у неї був відповідний. Не то Кобра, не то Гюрза…
Ми відчули себе самотніми.
Я підійшов, попросив дати інтерв*ю. Ми пішли до неї.
Вона дістала літр спирту, колбу Пепсі і пачку конфет.
Я почав називати її Сонечко…
Розговорилися ні про що…
Потім ми пішли перевіряти пости. Я зачепив тросик сигналки. Довго сміялися. Вона стрельнула в небо білою ракетою. Романтика!
Повернулися в номер.
Я поплив. Вона стягла з мене верхній одяг і поклала на ліжко.Між нами був автомат – лягла сама.
Провал…

Під ранок поблизу блок-посту, підірвалася їх автівка. Явно просочилася ДРГ чи якийсь місцевий сєпар міну заклав… Поранило молодого бійця.
Базу підняли по тривозі…
Я мирно спав.
Коли ожив, боліла голова. Нікого не було.
Вона дбайливо залишила рюмашку і закусь. Поснідав.
Знайшов своїх.
Я тоді був камандіром Газелі, здається…
Поїхали.
Заїхали на блок.
Вона стояла віддалік від всіх. Курила Приму без фільтра.
Хлопчик, що підірвався помер. Фактично у неї на руках.
Вона побачила мене.
Зробила крок. Посміхнулася. Привітно змахнула рукою.
Я помахав їй у відповідь.
Вона повернулася і дала команду нас пропустити.
Вже не таїлась і відкрито помахала мені рукою…
Вона так і залишилася в мене у згадках.
Маленька, струнка в бронікі, в касці, з пасмами білого волосся. І автомат.
Сонечко.
Так і не знаю її імені…
Загубилися.
Більше не зустрічалися.
Я люблю тебе Сонечко!

Страх залишається…

Що значить війна і страх. Радісна подія, а мене перемикає, пишу шедевр.

Придумати неможливо.

Воно десь в душі і мучить…

В 14-15 я дуже боявся, але їхав…

У 1941 році, мого діда Павла і його 18 літнього сина Віктора мобілізували. Кинули на позиції під рікою Молочна. Дід був старий вояка – Перша світова, УНР, Скоропадський, Махно…

З Махном вони чудили славно…

Тож дід викопав глибокий і просторий окоп, сидів курив і пив спирт, якийсь десь “діставав”.

Малому було нудно і він ганяв по позиціях і постійно висовувався над бруствером. На діда не зважав – забавки…

Було тихо.

Пролунав постріл снайпера.

Син впав під ноги батька з простреленою головою…

Дід плакав…

Знайшов воду, обмив. Сам поховав у глибокому окопі…

Після війни повернувся. Могилку так і не знайшов…

Потім я, Віктор, взяв в АТО 18 літнього сина Ростика. І ми потрапили під снайперів…

Пощастило… Карма…

Не питайте, чому я пишу про страх на війні. І як через нього переступити.

Бо це страшно реально.

Малий захистив диплом. І я пишаюсь.

Бакалавр журналістики…

Страх залишається…

Тіні загиблого блок-посту…

За 5 років у зоні війни я бачив різне. Але, такого не було. Приходять тіні загиблих міліціонерів…
Розбомблений блок-пост.
Сняться.
Я бачив саме ту зміну 4 рази.
Фоткатись відмовилися категорично.
Звичайні луганські менти з сектору А зони АТО.
Говорили рідним суржиком.
Сектор А то найбільш прокляте місце.
Саме Там був Айдар, бат Кульчицького, Чернігів, Київщина…
Станиця Луганська, Щастя…
Одна, повністю розбита дорога…
Саме цю зону планували захопити путіністи.
Добробати не дали.
Сектор А був жахом зони АТО. Туди ніхто не хотів їхати. Туди зсилали.
Ізгої.

І саме туди Самооборона Майдану їздила добровільно.
В скороченому складі.
Саме туди мене чомусь занесло через Самооборону Троєщини.
Згадую той блок першого разу. І ще мирна зона і вже війна.
Пограниччя.
Саме тому, там збиралися різноманітні уроди з Києва.
Доїхати до крайнього мирного блок-поста, яфоткатися зі зброєю, бухнути і круто повернутися.

Це тих хлопців і згубило.

Хтось розповів сепарам. Ті підіслали агентуру з радіо-маячком.

Взяли приціл. Залп.

Ніхто не вцілів… Нині там руїни.

От і вся історія.

А хлопці чомусь сняться.

Я їм пообіцяв якийсь диск. Не то фільм, не то фотки…

Якийсь простий і пронизливий факт з цієї гібридної війни.

Тіні загиблого блок-посту…

Сняться…

Віктор Тригуб

потрібне