Замість виховання – шароварщина і звіти

Ділюся іще однією думкою про тридцятиріччя незалежності освітньої системи України.

У радянській системі загальної середньої освіти функціонувала потужна система так званої виховної роботи. Її головним завданням було «виховання радянської людини». Виконувала вона це завдання чи не виконувала, – тема не сьогоднішнього посту. Про це іншим разом…

Українська система загальної середньої освіти радянське розуміння сутності та організаційні засади виховної роботи повністю перебрала від радянської, змінивши лише зміст та ідеологічні акценти. Між іншим, і їх за тридцять років змінила далеко не всі. Але системою формування національно свідомого, морально і фізичного здорового громадянина України – патріота вона так і не стала.

Шароварщина, «пєсні і пляски», лінійки, виховні години, новомодні із старою сутністю інші «виховні заходи», у багатьох школах затьмарили суто освітній процес, забирають величезну частину робочого часу вчителів та завантажують їх додатковою звітністю.

Більше того, уся ця суміш новомодних термінів і форм, звичаїв і традицій, елементів релігійної та містичної обрядовості, популізму та гротеску у цій т. з. «виховній роботі» змішалися в таку гримучу суміш, що людині із здоровою психікою в ній складно розібратися.

У результаті – виховної роботи як системи формування людини вже давно немає, а є гам, шум, тріскотня. В основному – лише задля звіту.

Я часто згадую давно забуті слова одного із славних українських педагогів кінця ХІХ – початку ХХ століття Григорія Ващенка, який писав: «Виховати – дати міцні знання». На жаль, українська школа за останні роки міцні знання давати перестала, бо лише готує до ЗНО.

Відповідно, і база для справжнього виховання зникла. І цей вакуум заповнило те, що ми зараз називаємо «виховною роботою». Її результати бачимо повсякдень. Як-от під час масових переглядів трансляції футбольних матчів, де панують мат, бухло, курево, наркота… Укупі з дітьми…

Або бачимо ці результати на дорогах, у місцях масового відпочинку, у відношенні до людей старшого віку, у наших дворах і, врешті, у приміщеннях закладів освіти…

Між іншим, у педагогічних системах А. Макаренка чи В. Сухомлинського масові заходи ніколи не були тими, що визначало сутність виховної роботи. У їхніх виховних системах головним було знайти ключик до кожної дитячої душі. Та ці ключики потрібно вміти шукати, а знайшовши – уміти використовувати. І це є педагогічна майстерність.

В останні тридцять років орієнтир на пошук таких «ключиків» зник, шукати їх розучилися, не хочуть, та й більшість сучасних педагогів – не може. Бо не навчені тому ще на лаві педуніверситету, де навчають усьому, крім індивідуальної виховної роботи з учнем.

А ще ж оці «ключики» не забезпечують масового ефекту тріскотні та можливості негайно подати звіт про проведену роботу.

Зовсім інша справа – лінійки, «пєсні і пляски», флешмоби та подібна мішура. Сценарій, шаровари, гучний звук, репетиції замість уроків, пару годин екстазу, звіт.

Все – «виховна робота» проведена. Проведена, щоб розмістити фото у соцмережах і подати звіт до управління освіти. А ви носіться із своїми Макаренком чи Сухомлинським, котрі шукали ключики до кожної душі. Знайшли дурнів.

У сучасній школі головне – знайти ключик до приміщення, де лежить звуковідтворююча апаратура і шаровари. І тоді з виховною роботою все буде ок.

Замість гарної освіти – підготовка до ЗНО, замість виховання – шароварщина, замість результатів – рейтинги… Отак і живемо.

Автор: Ігор Лікарчук, екс-керівник Українського центру оцінювання якості освіти.

Оригінал

і