“Не бомблять, але тероризують і принижують”. Як це – жити у “тихій” окупації

Я хочу розказати, як це – жити у “тихій” окупації, й наскільки змінилося наше життя за два місяці.

Росіяни зайняли частину Запорізької області і, здається, планують залишитися тут якнайдовше. У нашому селі не було бойових дій, нас взяли в облогу сили РФ, які зайшли в Мелітополь і Токмак й почали контролювати на блокпостах усі в’їзди та виїзди з міст і сіл.

24 лютого я прокинулася о 5-й ранку від потужних вибухів з боку Мелітополя. До останнього не вірилося, що це війна. Я одна з тих людей, які вважали: у XXI столітті повномасштабне вторгнення ніколи не станеться.

Пам’ятаю, як того ж дня ми приїхали в Токмак, щоб зняти готівку. Люди стояли в нескінченних чергах біля аптек і банкоматів, ніхто не розумів, що сталося. Я пам’ятаю, як жартували місцеві: Токмак – депресивне місто, можна не боятися ракетних ударів, у нас давно все зруйновано. Ніхто не планував виїжджати, та й куди? Усі чекали інформації, що буде далі.

25 лютого стало відомо, що російські військові – в Мелітополі. Мені вірилося: далі вони не пройдуть, мелітопольська земля стане для ворога могилою. Та 26 лютого в наше село увійшла техніка з літерою Z, лише тоді до мене прийшло усвідомлення: “ЦЕ – ВІЙНА”.

Russian tanks in Ukraine

Автор фото, Reuters

Підпис до фото, Російські танки в Україні

Під вечір накривало й бомбило десь неподалік. У селі зникли світло, вода, зв’язок. В першу ж ніч ми спали у підвалі. Найважче було пояснити маленькому сину, що відбувається.

 

У його світосприйнятті “війна” – це просто слово, а не жахіття, тортури й смерть. Я плакала і картала себе за те, що зовсім недавно через пандемію перевезла Богдана з Дніпра у село, бо власне житло – чимала перевага над орендованою квартирою.

Нам пощастило, лінію електропередач полагодили наступного дня, згодом з’явилася і вода. А дзвонити ми ходили за село на пагорб, де іноді можна було спіймати мобільну мережу і повідомити про себе, що ми – живі.

За кілька днів в магазинах закінчилися продукти. Відчувався брак їжі. Я підраховувала скільки печива можу дати Богдану за день, яблука ділила навпіл, одну половину різала малому, а іншу ховала на потім.

Ще одна проблема – ліки, точніше їх відсутність. Коли захворіла я, а потім Богдан, пігулки від грипу (їх була обмежена кількість) я теж ділила навпіл, як і яблука. Таблетки я давала малому, а сама лікувалася ягодами калини. Було моторошно померти через брак ліків й неможливість отримати необхідну медичну допомогу. Так померла моя знайома, у якої загострилася хвороба. Я їй носила їжу, і більше нічим не могла допомогти.

Коли відновився мобільний зв’язок, я почала шукати варіанти евакуації. І тут виникла інша проблема – брак палива. Знайти людину, яка може підвезти до міста неважко, та чим заправити машину? З часом з’явився у продажу бензин за ціною 80 грн за літр. Також в один з магазинів почали завозити продукти й товари першої потреби, але коштувало все у 2-3 рази дорожче.

На окупованих територіях готівку зняти складно, оплату карткою майже ніде не приймають. Зате у соцмережах безліч оголошень, у яких пропонуються послуги з переведення коштів на картках у готівку під солідний відсоток.

Російські військові погіршують ситуацію, блокуючи будь-яку гуманітарну допомогу з підконтрольних Україні територій. Здається, їхнє прагнення – довести людей до змученої покірності, до готовності продати свій будинок за шматок хліба.

“Тиха” окупація – це коли не бомблять, не стріляють, але мають владу над кожним: тероризують, знищують твою свободу, принижують твою гідність. Ти не можеш впливати на ситуацію, не можеш нічого змінити – це найважче в окупації.

Раділи мобільному зв’язку ми недовго. Росіяни заглушили зв’язок, інтернет і телебачення. Почали транслювати російські телеканали. Добре, що у людей періодично з’являвся дротовий інтернет. Страшно було перебувати в інформаційному вакуумі. Безпорадність знесилює більше за будь-яку виснажливу роботу.

Коли зник дротовий інтернет, моє серце віщувало щось недобре. Кілька днів поспіль у різних чатах зустрічалися попередження про облави. Я була переконана, інтернет “вирубили”, щоб ми не попереджали одне одного.

Мелитополь
Підпис до фото, Російські військові у Мелітополі

Російські військові доїхали і до нашого села. Кілька груп ходили по дворах, проводили обшуки, перевіряли підвали.

У Дніпрі я займалася різноманітною патріотичною та волонтерською діяльністю. Про мене писали на сайті “Антифашист”. Коли почали зникати учасники АТО/ООС, патріоти та активісти, і росіяни зі зброєю стояли біля мого дому, мене трусило, мов у пропасниці.

Я не знала, чим закінчиться візит російських військових, але коли пролунав дзвінок у двері, пішла відчиняти. Якби я не відчинила двері, вони б мені їх розстріляли. За дверима стояло троє озброєних бійців. Один з них сказав, що вони мають оглянути моє житло, чи не переховую я когось. Я провела його по кімнатах, він поспіхом усе оглянув і вийшов.

В перший місяць окупації складно було усвідомити весь масштаб того, що трапилося. Я панікувала, але сподівалася на швидкий кінець війни. Після двох місяців окупації з’явилося відчуття – про нас забули, всі сподівання на звільнення даремні. Мені хотілося померти. Я у власній оселі на рідній землі не почуваюся у безпеці…

Найскладніше було наважитися на евакуацію. Евакуація – це “руська” рулетка навіть при офіційному гуманітарному коридорі. Росіяни порушують домовленості, обстрілюють евакуаційний транспорт і місця збору людей, беруть цивільних у заручники. Не всі доїжджають до пунктів призначення.

Та набагато страшніше – залишатися. І я домовилася зі знайомими, що приїду з сином у Токмак, щоб уже на місці шукати способи евакуації. В Токмаку російські солдати зустрічалися на кожному кроці. Я з Богданом майже не виходила на вулицю. Якщо йшли за продуктами, я брала з собою кнопковий телефон (щоб не відібрали), вдягалася у чорне й старалася не привертати до себе уваги.

Перша спроба евакуації не вдалася, росіяни затримали колону машин на блокпосту і наказали їхати назад. Хтось поїхав в об’їзд і зміг доїхати до Запоріжжя, хтось поїхав в об’їзд і підірвався на міні. А ми повернулися до Токмака через ті самі блокпости. Знову обшуки, перевірки документів, телефонів.

Хлопчик
Підпис до фото, “Найважче було пояснити дитині, що відбувається”

Друзі поділилися контактами перевірених водіїв, які евакуювали за винагороду. Було байдуже, за гроші чи ні, хотілося якнайшвидше опинитися на вільній території. На жаль, виїзд із Запоріжжя був закритий, водії не могли повернутися. Здавалося, усі мої спроби виїхати приречені на провал. Раптом одного вечора я зустрічаю в телеграмі повідомлення: є місця в мікроавтобусі для жінок, дітей і людей похилого віку. Це – неймовірна удача, я знову збираю речі.

Наступного дня о 6:30 з Токмака вирушила евакуаційна колона машин. Усе сприймалося як жахливий сон. На кожному блокпосту російські солдати щось забирали. Найбільша цінність для них – сигарети, вода у пляшках, туалетний папір, хліб та алкоголь.

Коли ми дісталися до першого українського блокпоста, спочатку виникли сумніви, а раптом це псевдоукраїнський блокпост, провокація.

Наші сумніви розвіяв військовий, який заговорив з нами українською мовою. Я не стримувала сльози, хотілося обійняти того військового, та й усіх інших українських бійців, яких ми зустрічали на підконтрольній Україні території.

Якщо у вас є хтось на окупованій території, питайте “як ти?” в тих, хто лишився, діліться способами як виїхати і де розміститися. Якби не підтримка друзів, я б здалася.

Мені хотілося жити вдома з надією на швидку деокупацію нашої області та інших захоплених територій. Але я думала про те, що зі мною можуть зробити: взяти у полон, зґвалтувати, познущатися, вбити на очах у мого сина. Тому я поїхала з дому.

Чому я вирішила зупинитися у Дніпрі й не відчуваю спроможності їхати до країн Європи? У Богдана порушення інтелектуального розвитку та гіпердинамічний синдром. Він емоційно нестабільний, занадто швидкий і галасливий, він прокидається о 5 ранку і до 10 вечора його не втихомирити. Будь-яке відхилення від звичного ритуалу супроводжується істерикою та агресією.

Те, що переживають мами дітей з психічними розладами, – це ще одне пекло, від якого не втекти. У них своя нескінченна війна вже не один рік.

Найчастіше такі сім’ї не хочуть евакуюватись саме з причини відсутності ресурсу. Я, наприклад, ледве нашкребла сил, щоб пережити евакуацію з окупованої території.

Я не беруся порівнювати, кому гірше. Мільйони українських жінок у всьому світі зараз самі з дітьми. Так, їм допомагають. їх підтримують. Але жінки втомлюються і від еміграції, і від переживань, і від невизначеності.

А ще вони втомлюються від дітей. Діти – це найпрекрасніше, що може трапитися у житті. Але водночас весь тягар турботи з виховання дітей в першу чергу лягає на жіночі плечі.

ввс

і