Князь Iгор: несправедливий вирок історії

Оксана СЛІПУШКО, кандидат філологічних наук
газета “День”, №235, п’ятниця, 20.12.2002

Історія може бути жорсткою і несправедливою до діячів певної доби, але рано чи пізно вона розставить відповідні об’єктивні акценти. Наступник Олега на київському столі князь Ігор не став героєм в епічній традиції, народна уява не нагородила його надприродними здібностями, а літописець у «Повісті временних літ», хоч і називає Ігоря хоробрим і мудрим, але засуджує його жорстокість і ставиться до нього не дуже прихильно. Тавро осуду на образі князя залишається. І це тоді, коли Ігор очолював колосальну політичну систему, що складалася з двадцяти князівств, правителі яких не належали до роду Рюриковичів. Тож зрозуміло, що йому було нелегко знайти з ними спільну мову. Ігор підписав вигідну угоду з Візантією, відзначався толерантністю у справах релігійних (за його князювання мирно співіснували язичники і християни), ставлення князя до жінки може бути прикладом і для сучасників. Але чому ж у народній творчості Ігор — князь без воєнної удачі, що є найгіршим вироком для воїна? Спробуймо з’ясувати відповіді на ці питання, бо в них відчуваються перегуки з нашим часом.

Ігор став великим київським князем після смерті Олега у 913 році (як пише Іпатіївський список «Повісті временних літ»). Щодо його походження, то «Повість» під роком 879 роком згадує, що Рюрик перед смертю передав княжіння Олегові. Літопис не говорить, коли народився Ігор, але вказує, що 903 року він одружився з Ольгою, а у 942 р. (тобто у досить літньому віці) у них народився син Святослав. Ці дати викликають роздуми… Михайло Грушевський у «Історії України-Руси» припускає, що Ігор міг стати великим київським князем значно пізніше, а між Олегом та Ігорем, можливо, правив іще якийсь князь, ім’я якого історія не зберегла. У 948-953 рр. Ігоря в живих вже не було, бо Константин Порфирородний у своєму трактаті «Про управління державою» пише про ці часи як про епоху Ольги і Святослава, сина Ігоря.

За літописом, правив Ігор до 945 року, себто приблизно 33 роки. Після смерті Олега підкорені ним племена, зокрема древляни, уличі, відмовлялися коритися Києву і новому князеві. Перед Ігорем постала необхідність придушити ці тенденції, аби не допустити розпаду Русі. 914 року Ігор вирушив у похід на древлян. Отримавши повну перемогу, він наклав на них данину, більшу навіть за Олегову. Крім того, як свідчать численні історичні студії, Ігор знищив політичну організацію у межах князівства древлян. Протягом трьох років Ігор вів боротьбу з уличами. У результаті він захопив їхню столицю Пересічень і наклав на уличів непосильну данину. Місця на Русі їм не було, тому уличі залишили Середнє Подніпров’я і вирушили у нижнє межиріччя Дністра і Південного Бугу.

Засуджувати чи виправдовувати Ігоря за ці дії? Безперечно, кожен народ має право на власне самовизначення, але відокремлення від Києва удільних князівств було небезпечним — біля кордонів Русі вже чатували орди печенігів. 915 року Ігор вперше зустрівся з ними. Літопис відзначає, що він уклав із печенігами мир, тому вони пішли до Дунаю; Русь на деякий час уникла варварського лиха. Літопис також згадує, що Ігор воював проти печенігів і 920 року. Навряд, щоб Ігор пішов війною на печенігів, якби вони не загрожували Русі. Історики припускають, що втрутився хтось третій. Улюбленим методом військової стратегії Візантії було долати ворога силами іншого народу. Можливо, страх перед Руссю, що ставала дедалі сильнішою, спонукав Візантію сприяти військовим виступам печенігів проти неї. Водночас Русь продовжувала бути до 30-х рр. X ст. військовим союзником Візантії.

Мабуть, що, дізнавшись про подвійну політику візантійських імператорів, Ігор у 941 році вирушив на Константинополь. Літопис описує жорстокість Ігоря та його дружини: «І кого брали, тих розтинали, інших як мішені розставляли і стрілами розстрілювали і хребти ламали… І святих церков багато вогневі віддали». Останнє викликає суперечливі думки, адже релігійна політика Ігоря у Києві була толерантною. В результаті приходу підмоги до Царгорода із 40 тисяч «грецьких мужів» битву Ігор програв: горіли руські лодії, а воїни стрибали у море, але тільки деякі з них врятувалися. Тоді Візантія перемогла Русь за допомогою дивовижної зброї – пускання вогню із труб на руські лодії (до речі, тоді русичі ще не використовували вогнепальних речовин — селітри, сірки, нафти).

Повернувшись на Русь, Ігор почав «множство воїв гуртувати і послав по варягів за море, ваблячи іти на греків, бо сам знову хотів іти на них». Це є виявом того, наскільки сильним у той час на Русі був закон кровної помсти. 943 року Ігор знову пішов на Царгород і заключив мир. Під роком 944 літопис оповідає про те, як Ігор зібрав багато воїнів із варягів, русі, полян, словінів, кривичів, печенігів і пішов проти греків на лодіях і конях, бо «прагнув помститися за себе». Слід підкреслити, що Ігор обрав дуже вдалий момент для нападу, бо тоді Візантія була ослаблена боротьбою з болгарами та арабами, а також двірцевими інтригами. Візантійського імператора Романа повідомили, що «русь море покрила кораблями». Греки запропонували Ігорю золото, і він повернувся до Києва.

945 (944) року Візантія прислала до Києва послів, щоб «відновити попередній договір». Деякі здобутки договорів Олега було втрачено. Так, введено обмеження на купівлю руськими купцями паволоку, ліквідовано безмитну торгівлю, внесено статті про повернення рабів, що втекли від своїх хазяїв, про викуп полонених та ін. Текст договору містить статтю «Про Корсунську війну», де мова йде про зобов’язання руського князя не нападати на грецьку колонію Корсунь (Херсонес) у Криму. У цьому договорі є цікава згадка про те, що раніше купці, посли, їдучи до Царгорода, повинні були мати золоті та срібні печатки, а нині – писані грамоти від київського князя до візантійського імператора. Це свідчить про розвиток писемності на Русі.

Текст договору був на «двох хартіях», себто у двох примірниках. Спочатку угоду підписали у Візантії в присутності руських послів, а потім у Києві при візантійських послах. Тут цікаво відзначити згадку літописця про те, що утвердження договору було здійснено нібито у двох вимірах. По-перше, літопис згадує, що русичі, які прийняли хрещення «поклялися церквою святого Іллі» і «предпокладеним правдивим хрестом». По-друге, «нехрещена русь» клялася покладенням своїх щитів та оголених мечів. А далі висновок договору: «Якщо ж хтось із князів чи із людей руських, чи християнин, чи нехрещений, порушить все ж написане на хартії цій, – заслужить смерті від своєї зброї і нехай буде проклятий від Бога і від Перуна як клятвопорушник». Ігор дозволяв руським людям приймати християнську релігію, не переслідував християн, а навіть рахувався з ними. Точно не відомо, чи були християни місцевого походження, чи варязького. В одній зі статей договору говориться: «Якщо вб’є християнин русина, або русин християнина, нехай кревний убитого візьме вбивника та скарає його на горло». Це стосувалося не тільки міжнародних взаємин між Візантією і Руссю, а й внутрішніх стосунків, коли при ратифікації договору міжнародного характеру руська сторона виступає і як християнська, і як поганська, що мають рівні права.

У ставленні до своєї дружини Ольги Ігор постає як істинний лицар. Їхня перша романтична зустріч овіяна легендами (літопис нічого не говорить про це). А от пам’ятки пізнішого часу, зокрема «Житіє Ольги» за списком ХVII ст., російська «Степенна книга» ХVI ст., а особливо широко Дмитро Туптало у своїх «Четьях-Мінеях» (київський том 1705 року) розповідають нам історію їхнього знайомства. Зустріч відбулася під час полювання Ігоря на куницю; Ольга полонила Ігоря своїм розумом. На прагнення молодого князя взяти дівчину в лісі силою, вона сказала: «Менше взявши, більше загубиш!» Ольга зневажила силу, бо поважала розум, тому порадила Ігорю керуватися не пристрастю, а розумом. Князь Ігор, залюблений у силу і військову справу, у лови і брань, схилився перед розумом Ольги. Легенди не дають і однозначної відповіді на те, з якого роду походила Ольга. Одні виводять її родовід із Пскова-Новгорода, інші – з Болгарії. Одружившись із Ольгою, Ігор визнав, що «добра жона – вінець мужу своєму від печалі».

Восени 945 року Ігор традиційно вирушив збирати данину із древлян. Князь вчинив не зовсім виважено, оскільки «до першої нову ще дань примислив. І насилля їм з мужами своїми чинив». Крім того, зібравши перший раз данину, Ігор повертається з півдороги, взявши із собою малу дружину, аби взяти ще! Тоді древляни на чолі зі своїм князем Малом зробили історичний висновок: «Якщо вовк увадиться по вівці, по одній все виносить він стадо, коли не уб’ють його. Так і цей: як не вб’ємо його, то нас усіх погубить». Древляни убили Ігоря і поховали «в Деревах, і донині є його могила біля Іскоростеня». Літопис не дає точного опису смерті князя, згадуючи про його загибель у бою. Візантійський історик Лев Диякон пише, що деревляни прив’язали Ігоря до двох нахилених дерев, а потім випростали дерева і розiрвали таким чином князя.

Порівняно зі своїм попередником Олегом і наступником Святославом Ігор у «Повісті временних літ» змальований неприхильно. Це князь без воєнного щастя і користолюбний, що було великим недоліком. Звичайно, що Ігор припускався помилок і був жорстоко за них покараний. І це тоді, як саме він, продовжуючи політику Олега, консолідував Русь, об’єднавши під владою Києва близько двадцяти «світлих князів руських», а у Новгороді посадив свого сина Святослава. Великого значення Ігор надавав економічному зростанню міст держави, які платили Києву данину. Михайло Грушевський переконаний, що проти неприхильних характеристик Ігоря промовляє те місце, яке він займає в еволюційному процесі Руської держави. Тож очевидно, що був він державником енергійним і талановитим, мудрим і сильним, бо не дав розвалитися такій колосальній імперії.

Після смерті Ігоря на київський стіл зійшла Ольга – перша наша правителька, що була християнкою. Її політика в силу характеру великої жінки була абсолютною відмінною від політики двох Рюриковичів – Олега та Ігоря…

і